Розділ 8. У темниці

Першою моєю думкою після падіння було "А хай тобі чурлюк зізюмиться! Таке гарне плаття спаскудила!" Зразу ж спробувала підхопитися на ноги, та відчула, що щось масивне знаходиться у мене на (як би коректніше сказати) верхній частині стегон. Від мого пориву встати те щось (той хтось!) заворушився, рвучко встав на ноги і обхопив мене за талію, допомагаючи піднятися. Я відчула під ногами грузьку підлогу (як добре, що не вдягла взуття на підборах!) і підняла погляд. Мене тримав принц Орест, наші обличчя були так близько одне біля одного, що я навіть у напівтемряві бачила, які довгі в нього вії.

- Ти як? - спитав він чомусь пошепки.

- Нормально. А ти? - я теж говорила тихо.

- Наче все в порядку. Крім того, що я дуже хочу дізнатися, що, в біса, сталося!

Ми роззирнулися навколо. Це була темна кам'яна кімната з залізними дверима. Маленьке віконце під стелею пропускало дуже мало світла, тому тут панувала напівтемрява. Орест клацнув пальцями, і з його руки вилетів маленький світлячок. Освітив сірі вологі стіни, високу стелю, болото під ногами. У кутку кімнати непорушно лежав Бармуто, видно, падаючи, він добряче стукнувся об стіну. Трохи віддалік, опершись на стіну, сиділа напівлежачи Марсана, теж не подаючи ознак життя. А біля наших ніг крутився кіт Муркотун. От хто впав на всі чотири лапи і не відчув ніяких наслідків падіння!

Я підбігла до Марсани. На перший погляд, все було в порядку. 

- Марсано, Марсано, - присіла я біля неї навпочіпки і злегка потрясла її за плече.

Вона трошки відкрила очі, глянула на мене, скосила очі на принца і тихо зі злістю прошипіла, так, що почула тільки я:

- Геть звідси, не чіпай мене, чого ти до мене підійшла? Зроби вигляд, що я ще непритомна, і ти нічого не можеш вдіяти! - і вона знову закрила очі.

Я трохи не впала від абсурдності ситуації!

О боги, вона прикидалася постраждалою, щоб нею заопікувався принц! Незважаючи на те, що вона знаходиться невідомо де, Марсана думала лише про себе, про те, як привабити Ореста. Оце витримка! Але ж і стерво!

Орест у цей час якраз клопотався біля Бармуто, перевернув його горілиць. У блазня була розсічена брова, з рани цібеніла кров і заливала обличчя, а на лобі виднілась добряча ґуля. Я знайшла у потаємній кишені сукні хустинку і роззирнулися, де б знайти якусь воду. Те, що було на підлозі темниці, назвати водою язик би не повернувся. Це була якась жижа, намішана із соломи, бруду й води. Вода стікала й по стінах.

У кімнаті біля стіни справа було щось схоже на лавку, мабуть, вона мала слугувати ліжком. Біля лавки стояв стіл. На грубо збитих дошках я побачила глиняний глечик. Я заглянула всередину посудини. Наче вода. Злила трохи на хустинку і відчула специфічний запах. Це ж вино! Все одно підходить, навіть краще. Намочила хустинку і підбігла до Бармуто. Схилилася до нього й почала витирати бліде обличчя. Від прохолодного дотику блазень прийшов у себе, відкрив очі й хрипко спитав:

- Всі живі?

- Так, - відповіла я.

- Орест?

- Він тут, - сказала я і вказала на принца, який присів біля Марсани.

Вона якраз "отямилася" і робила нещасне обличчя, витирала удавані сльози, жалісно щось шепотіла. Оце акторка! Не кожна так зможе, треба вміти!

Принц сприймав усе за чисту монету. Допоміг їй підвестися. При цьому вона притиснулася до нього всім тілом і зойкнула, наче від болю:

- Ой, нога, моя нога!

- Давайте сядемо, неоторо Марсано, - Орест підвів дівчину до лавки і всадовив. - Де болить?

- У кісточці, - пожалілася вона. - Дуже, дуже боляче!

Принц взяв простягнуту Марсанину ногу в руки і почав роздивлятися, натискати на різні місця на стопі, перепитуючи, чи боляче. Марсана кривилася, скрикувала. Боліло скрізь. Побачивши, що я спостерігаю за принцовими маніпуляціями з її ногою, вона переможно глянула на мене і знову нахилилася до принца. Та так, щоб було видно її декольте.

- Я трохи знеболю та полікую вашу ногу, біль повинен минути. Вам краще посидіти нерухомо, поки діє магічне  зцілення, - промовив Орест, не піднімаючи голови.

Він щось там ще робив біля Марсани, але я відвернулася, хоча відчула, як в грудях закипає злість. Що це? Я ревную? Ну, нічого собі! Так, Марто, візьми себе в руки, ти доросла, упевнена в собі жінка, яка знає всі свої недоліки, яка розуміє, що тобі нічого не світить... Бо ти товста, жирна ряба корова! А Марсана... Красуня.  Вона на роль принцеси підходить ідеально! Так жорстко відповіла я сама собі. І сльози підкотилися до очей. Але я не заплакала. Продовжила промивати рану Бармуто. Ось йому добряче дісталося. Мабуть, справді боляче. Вино, очевидно, пекло відкриті садна, але він терпів, тільки зубами скрипів.

- Тепер, неоторе Бармуто, ви на певний час перестанете бути першим красунчиком королівства, - сказала я, аби відволікти його від болю.

- Я дуже цьому радий, - посміхнувся блазень. -  Іноді варто відпочити від людської уваги. Хто ви, прекрасна неоторо?

- Мене звати Марта, я одна з кандидаток зі Знаком. І я не прекрасна  Ми чомусь усі опинилися тут, у цій темниці.

- Ну, про красу я знаю більше, ніж ви, - посміхнувся Бармуто. - Дуже добре, що всі ми живі й відносно здорові, але мене це все тривожить.