Розділ 7. Викрадення

Вечоріло. Біля королівського палацу в парку вже горіли магічні ліхтарі. Палац був святково прикрашений, над входом сяяла різнобарвними вогниками магічна гірлянда. Я увійшла (вже вдруге за день) до зали з Годинником. Вона була першою й найурочистішою. 
- Неоторо, прошу, я проведу вас до бальної зали, - підбіг до мене високий стрункий юнак у військовій формі і вклонився.

Вочевидь, молодих курсантів Військової академії сьогодні запросили на бал для зустрічі й розважання кандидаток у наречені. Бо при вході стояла група юнаків, які по черзі зустрічали гостей і супроводжували їх углиб палацу. 
- Так, дякую, - сказала я, оперлася на його лікоть, і ми пішли до бальної зали. 
Тут знаходилося вже багато гостей. Короля й королеви видно не було, зате на невеличкій сцені біля трону виступав королівський блазень Бармуто. Я добре знала його, бо про нього багато писали в газетах, його портрети часто красувалися на театральних афішах у місті. Це був чорнявий високий чоловік з гордим профілем: мав ніс із горбинкою і широкі брови. Мені він завжди здавася схожим на яструба. Крім того, що Бармуто працював блазнем, він був також і чудовим актором. Я зраділа, що недарма прийшла на цей дурний бал. Тепер матиму змогу насолодитися мистецтвом перевтілення Бармуто. Квитки на його вистави коштували дорого, і ми з бабусею всього кілька разів були на його виставах. 
- Може, вам принести чогось випити? - запитав забутий мною хлопець. 
- О ні! - скрикнула я. Може, занадто голосно, бо юнак здивовано глянув на мене. - Ні, я не хочу пити, дякую, - сказала я вже тихіше, трошки зніяковівши. 
- Мене звати Корнел, я до ваших послуг, неоторо, - представився він. 
- Марта. Корнеле, я не потребую ніяких послуг. Дякую, що провели. Якщо у вас є якісь справи, можете спокійно йти. Ви виконали своє завдання, довели мене до бальної зали, - сказала я йому. 
Він якось дивно глянув на мене, завагався: 
- Але я хотів... 
- Не треба біля мене бути увесь час. Я вас відпускаю. Якщо я чогось потребуватиму, то зорієнтуюся сама. 
Юнак кивнув і зник у натовпі. Я, нарешті, зітхнула вільніше. Підійшла ближче до сцени і почала слухати Бармуто. 
Його вистави були дуже нестандартні. Він співав, грав на гітарі, часто декламував вірші, робив оригінальні магічні інсталяції, багато імпровізував. Це було дуже незвично, але гармонійно і якось, не знаю навіть, як пояснити, дуже сумно, меланхолійно й романтично. Після його вистави люди виходили, сповнені любові до навколишнього світу, бачили навколо мир і злагоду, та й самі ставали кращими, чистішими. Кажуть, що колись один багатий, але самотній неотор після вистави Бармуто пішов до дитячого будинку і всиновив трьох хлопчиків і трьох дівчаток. А ще є історія, що одна молода неотора все не могла обрати між двома женихами, але після вистави Бармуто зрозуміла, кого кохає по-справжньому. Ну, що тут скажеш, театр - це теж по-своєму магія. 
Бармуто грав на гітарі й співав пісню про дракона. Це була дуже стара пісня, всі її знали. Але в устах актора вона звучала якось по-особливому. Там були такі слова: 
Заради тебе скину крила, 
Заради тебе знищу гори, 
Знайду в собі снагу і сили,  
Знайду тебе за Білим морем. 
Я слухала, і серце моє сповнювалося чомусь смутком і болем. 
Коли пісня закінчилася, Бармуто вклонився і спустився в залу. До нього кинулися його прихильники, оточили і почали палко дякувати за виступ, просити автограф. Я озирнулася навколо. Зал був повен вишукано вбраних гостей, окремою зграйкою стояли дівчата, претендентки на наречену для принца. Виявляється, я й не помітила, що для кандидаток виділили окреме місце в залі. Там стояли м'які дивани та столики, снували кельнери з напоями, а по периметру дуже ненав'язливо прогулювалися курсанти. Цікаво, це їхня власна ініціатива, щоб бути ближче до дівчат, чи це так організували охорону дівчат зі Знаками?

Йти туди мені категорично не хотілося, бо я вже встигла помітити серед дівчат Марсану, яка про щось патякала з невисокою блондинкою в рожевому платті. Сама Марсана була одягнена в червону сукню. Чудова складна зачіска, червоні губи в тон сукні, високі підбори - все їй личило надзвичайно! Так, чесно покладемо руку на серце, вона красуня. Признаю. 
- Привіт! - почула я раптом за спиною знайомий голос.  
Я обернулася. Поряд стояв мій знайомець, хлопець із саду. Він був одягнений дуже святково й урочисто. Військова форма курсанта пасувала йому неймовірно. Збоку при нозі висіла шпага. На плечах – брунатний плащ. "От іще один красунчик!" - чомусь із роздратуванням подумала я. Можливо, плащ мимоволі викликав у мене несподівані спогади. Несподівано приємні. І це мене тривожило.  
- Привіт. Не думала, що зустріну тут тебе, - вихопилось у мене. - Сподіваюся, цього разу біля тебе немає нічого водяного?  
Він засміявся.  
- Хіба що це.  
На його руці виблискував вузький блакитний браслет, повністю виготовлений із води. Вони коштують дуже дорого, але варті того. Я знаюся на цьому, бо працюю в кантарі. Так називають спеціальні магазини, де продають різні речі, повязані магією, цілительством, чарами. Це щось середнє між аптекою і магічною лавкою. У кантарах продають деталі для артефактів, частини і речі для магічних ритуалів, окремі інгредієнти для особливих ліків. Воду для водяних браслетів теж ми продаємо, бо тут не підійде абияка, а потрібна особлива. Такі браслети підтримують водний баланс організму, захищають власника від опіків, накопичують колосальну кількість магічної енергії... Але зробити такий браслет дуже важко, його виготовляють високопрофесіональні артефактори і беруть за свою працю велику плату. Саме тому ці браслети так дорого цінуються. 
- Ого! - сказала я. - Надіюсь, він не розіллється просто на мене?  
- Та не повинен. Але поряд із тобою я ні в чому не впевнений! - сказав юнак, зазираючи мені в очі. 
Я змовчала, бо якось не знайшла, що сказати. А він продовжив: 
- Ти прийшла стати нареченою принца?  
- О ні! Ні в якому разі! 
- Чому? 
- Бідний принц, я йому, по-перше, дуже співчуваю. Живе собі людина спокійно, нікого не чіпає, займається своїми справами. А тут раз - і йди, вибирай собі наречену, одружуйся, знищуй дракона! Всі плани летять шкереберть! Адже всі ми щось плануємо собі на майбутнє, про щось мріємо. А у нього плани і мрії пререкреслено, мусить жити тепер за пророцтвом, в ім'я існування і процвітання королівства. Не своїм життям, а нав'язаним, з примусу.  
- Хм, - каже хлопець, і очі його тьмяніють, він чомусь хмуриться і питає, - а по-друге? 
- А по-друге, - кажу я, - може, в нього і дівчина вже є, яка йому подобається. А він повинен вибрати наречену із зовсім незнайомих дівчат. Затлумити всі свої емоції, переживання, можливо, перші романтичні почуття, і зробити прагматичний вибір на благо королівства. Це ненормально і навіть жахливо.  
- А тобі не здається, що принца завжди готували до подібного кроку або відповідних подій? - примружує очі юнак. - Адже він із королівської родини і знає, що королі укладають дуже часто династичні шлюби? На першому місці - королівство, а на другому - почуття.  
- Це кошмарно! Ось чому я йому дуже співчуваю! 
- А що би ти зробила на місці принца? - питає хлопець. 
- Добре, що я не на його місці. Просто не знаю, що робити у такій ситуації. Можливо, спробувала б познайомитися з дівчатами ближче. Напевно, знайдеться така, яка сподобається йому більше, ніж інші. Але все одно, це неправильно! 
- А ти? Тобі хотілося б, щоб ти сподобалася принцові? 
- Я ж сказала, що не хочу бути нічиєю нареченою! - вигукнула я. - Це ж так принизливо, коли тебе вибирають із цілого натовпу претенденток, як корову на базарі. А твої почуття нікого не цікавлять.  
- Деякі дівчата думають інакше, - засміявся юнак. - Їх тішить, що вони можуть стати принцесою. До речі, ми так і не познайомилися. Мене звати Орест. А тебе?  
- Марта. 
- Дуже приємно, Марто. Гарне ім'я. 
- Та звичайне. 
- Зате ти незвичайна! - глянув Орест просто в очі.  
Я замовкла, намагаючись підібрати слова для відповіді, бо думки чомусь геть вилетіли з голови. Його очі затягували мене, як вир. Мене кинуло в жар, я почервоніла. 
От халепа! Уявляю, якого я зараз бурякового кольору! 
- Ти смієшся? – промурмотіла я.  
- Зовсім ні, ти дуже гарна, – промовив хлопець і доторкнувся до моєї руки. – Особливо зараз, коли так мило червонієш. Коли я побачив, як ти увійшла до бальної зали, я не міг відірвати очей від тебе. Це руде волосся, ці веснянки… Я хотів тобі сказати, що увесь цей час, іще відтоді, як я побачив тебе у саду, я….  
Але що хотів сказати Орест, мені не судилося дізнатися, бо до нас підбігла Марсана і звернулася до нього, демонстративно мене ігноруючи: 
- Ваша Високосте, принце Оресте, ось ви де! А ми вас шукаємо! Скоро почнеться церемонія знайомства з претендентками. Вас просять підійти до трону. 
Я остовпіла. Принц зиркнув на мене, хотів щось сказати, але до нас підійшов церемоніймейстер балу, і вони всі троє покрокували до трону.  
Я була, мов громом прибита. Одне діло, якщо ти спілкуєшся і жартуєш зі звичайним хлопцем, і зовсім інше, якщо твій співрозмовник - принц! Мене просто залила хвиля роздратування! Ах ти ж!.. Я не знаходила слів, щоб висловити свої почуття. А здавався таким милим, таким… Брехун! Якщо брехав про себе, то й про інше теж? Що я красива і що…  Знову, мене знову переслідує розчарування… 
Заграла урочиста музика, і на широкий поміст перед троном вийшов король. Він привітав гостей на балу і учасниць Свята Оглядин. Виголосив промову про важливість цього балу для майбутнього королівства. Я все чула, як крізь вату, не могла оговтатися. Згадувала сцену біля фонтана. Сором, просто сором! Я знімала при ньому панчохи! О боги! А він своїм плащем витирав мені ноги! 
- Неоторо, прошу пройти ближче до королівського трону, - доторкнувся до мого ліктя Корнел, який, виявляється, вже довго тупцяв поряд, намагаючись привернути мою увагу. 
Я стрепенулась, роззирнулася навколо. Король вже закінчив свою промову, яку я успішно пропустила повз вуха. Дівчата зі Знаками скупчилися біля упорядника балу неподалік від трону, він щось їм пояснював. Неподалік стояла група курсантів, серед них я помітила принца. На руках принц тримав королівського улюбленця - кота Муркотуна. Усі намагалися погладити рудого пухнастика, а він ніжився й помахував хвостом.  
- Добре.  
Ми з Корнелом підійшли ближче. 
- Кожна з вас повинна розповісти трохи про себе і продемонструвати Їх Величностям, гостям, а насамперед принцові якесь своє уміння, хист чи талант. Що покаже вас із найкращого боку, - почула я слова церемоніймейстера. 
Що? Тут іще й конкурс талантів? Це вже занадто! Я розлютилася. Мало того, що тебе змушують приходити на цей дурний бал, то ти ще й тут повинна усіх розважати? Ні, ми так не домовлялися! Інші дівчата, наче почули мої думки, бо теж почали обурюватися.  
- Я зовсім не готова до цього! 
- Чому нас не попередили?  
- Для демонстрації мого дару мені потрібні дикі тварини. А тут їх немає!  
- А я чудово готую. То це що значить, я маю приготувати тут якусь страву? Де? Із чого?  
- А якщо я дуже хвилююся, і в мене нічого не вийде?  
Репліки та запитання сипалися на бідного чоловіка з усіх боків. Він явно не був готовий до такого шквалу емоцій. 
- Зараз я все виясню і уточню! – сказав він і підтюпцем побіг до трону, неначе втікаючи від кандидаток. 
- Привіт, Марто, ти чула, які випробування ми маємо пройти? – звернулася до мене одна з дівчат. Це була Юлія, з якою я познайомилася зранку. – Розказати про себе і показати якесь своє особливе вміння. Я гарно співаю. Сподіваюся, принцові сподобається.  
- Обов'язково, - буркнула я.  
Претендентки на серце принца так і не дочекалися упорядника балу. Бо з трону піднявся король і проголосив: 
- Починаємо оглядини! Я запрошую на сцену, - він вказав сцену, на якій до цього виступав королівський блазень, - першу кандидатку. За бажанням. Хто хоче виступити першою? 
Ніхто з дівчат не наважувався. Навіть Марсана, яка завжди скрізь тримала першість. Вона стояла справа від принца, і я добре бачила, як вона ловила кожне його слово, сміялася у правильних місцях, намагаючись справити на нього гарне враження, гладила Муркотуна. Ну й нехай. Мені зовсім байдуже.