- О, це знову ти? - кажу я і гарячково закутуюся в шаль.
А він нічого такий. Навіть можна сказати красунчик. Високий, чорнявий. Голубі очі під широкими чорними бровами зиркають насмішкувато і з якоюсь настороженістю. Обличчя з чіткими рисами, зачіска за останньою модою: скроні вибриті, а зверху вихор трохи закучерявленого волосся. Одягнений у простий та зручний одяг. На плащі велика блискуча клямра зі знаком королівського пера. Я згадую про плащ у саду і трошки червонію. Через це починаю злитися сама на себе і знову кажу дратівливо:
- Ти за мною шпигуєш?
- Та ні, просто спитав. До початку церемонії ще довго. Можна щось випити.
- Ну то й пий. Відчепися від мене. І без тебе купа придибенцій.
- Придибенцій?
- Це я так називаю неприємності, - кажу я і обриваю речення. Жаліюся на життя незнайомій людині! Оце дожилася!
- Кумедно, - хлопець дивиться мені в просто в очі.
Він робить легкий помах рукою, і до нас підбігає кельнер з тацею, повною різноманітних напоїв. "А й справді, можна чогось випити", - думаю я й беру з таці першу-ліпшу склянку, яка потрапляє під руку. Це склянка з водою. Хлопець теж бере воду.
- Вип'ємо за придибенції, щоб усі вони закінчувалися добре, - промовляє він із посмішкою, стукнувши своєю склянкою об мою.
Ну, і що тут скажеш? Я відпиваю трохи води і помічаю, що моя рука тремтить. А це що таке? Я хвилююся? Невже мене схвилював цей незнайомий юнак? Ой, яка ж ти, Марто, дурепа! Так, він симпатичний і добрий. І очі в нього красиві. І посмішка щира, і….
Стоп!!! Я давно вже заборонила собі закохуватися, бо з цього нічого хорошого не вийде. Будуть біль, сльози, ганьба, як це було з останнім моїм "коханням" років зо два тому. Коли об'єкт моєї симпатії, побачивши, що подобається мені, виказав усе, що про мене думає. При великій кількості людей. І слова "товста" і "дурна" були найприємнішими епітетами у його промові. Я тоді довго страждала і плакала ночами. Бабуся, побачивши, що зі мною щось не те, правдами й неправдами випитала у мене все про ту кошмарну історію. Пам'ятаю, вона прийшла в мою кімнату, коли я валялася вся у сльозах, сіла у фотель і спокійним голосом сказала:
- Марто, жінки роду Домажківських завжди були сильні духом і мали сталеві нерви. Це в нас у крові. Той хлопець не вартий тебе. А ти повинна зібрати себе докупи і дожити до часу, коли прийде твоє справжнє кохання. От що я хотіла тобі сказати. А тепер збирайся, ми йдемо до кав'ярні смакувати афогато*!
Я пережила цей складний час завдяки бабусі, але набула імунітету на красиві очі та добрі посмішки. Принаймні, мені так здається.
Так, щоб цьому хлопцеві сподобалася я така, якою є, - то це нонсенс. Не може такого бути, бо не може бути ніколи. Просто йому нудно, от він і розважається по-своєму. Мабуть, так. Я трошки заспокоїлася.
Кельнер непомітно зник, і мені не було куди подіти недопиту склянку з водою. Отож і не дивно, знаючи мою незграбність, що якось так сталося, що склянка вислизнула у мене з рук і впала на підлогу. Вірніше, почала падати, бо вже майже при землі її спритно зловив мій візаві.
Ага, склянку зловив, а вода вся вихлюпнулася на мене! Це було просто дежавю! Я вже вдруге стояла перед цим хлопцем у мокрій шалі і спідниці! Зловивши склянку, юнак різко випрямився і ми опинилися дуже близько обличчя до обличчя. Його очі зазирнули в мої - і я, я…
Я відштовхнула його і гарикнула:
- Знову, я знову в мокрому одязі! Це ти навмисно?
- Ми все виправимо!
- Ми?!! Немає ніяких ми! Ану швидко висуши мене, а то я!… - я не знайшла, що сказати.
На нас почали озиратися гості, які стояли поблизу. Хлопець, як і минулого разу, махнув рукою, моя спідниця і шаль знову стали сухими. Його та моя склянки раптово зникли з його рук. Він схопив мене за лікоть і відвів глибше за колону.
- Вибач, я зовсім нічого не розумію, - стиха почав говорити він. - Біля тебе просто якийсь аномальний вихор магії. Я її бачу і відчуваю. Ти хто? Як тебе звати?
- Це такий новий спосіб познайомитися? Облити дівчину водою?
- Я не обливав!
- Ти був причиною!
- Ти сама упустила ту кляту склянку! - почав заводитися він. - Я ж все виправив!
- Відчепися від мене!
- Та ну тебе!
- Не нукай, я тобі не конячка!
- Ах так!..
Не відомо, що б ще ми наговорили один одному, але нашу суперечку перервав гучний гонг. Це всіх гостей скликали до Годинника, аби розпочати церемонію Перевертання. Я поспішила до Годинника, залишивши хлопця стояти з відкритим ротом і незавершеною фразою. От халепа! Одна від нього морока. Хоч посмішка в нього добра. Ага.
На спеціальні магічні круглі платформи, які були облаштовані навколо Годинника, почали виходити дівчата зі Знаками. Усіх платформ було тринадцять.
Тринадцятеро представниць із благородних сімей, дівчат-спадкоємиць великих магів королівства кожного року беруть участь у церемонії Перевертання Годинника, під час якої наповнюють магією Годинник на увесь наступний рік. Кожного року Знак з'являється на тілі тієї дівчини, яка повинна взяти участь у церемонії і яка досягла двадцятирічного віку. Я теж дочекалася цього часу. Коли Знак з'явився (це було як татуювання на тілі у вигляді пір'їни, перекресленої списом), у нас з бабусею було невеличке свято. Ми пішли у кав'ярню, пили капучино, їли смачні тістечка і смакували фісташкове морозиво, моє улюблене…