Розділ 3. У королівському палаці

Карета під'їжджає до ґанку великого і красивого палацу. Сходи, котрі ведуть до парадного входу високі і такі білосніжні, що аж очі сліпить. Мабуть, не обійшлося без магії. Я виходжу з карети і дибуляю сходами уверх, де на вершечку сходової піраміди біля відкритих дверей стоять мальовничі групки людей. У центрі велично і благосклонно киваючи головою стоїть Його Величність король Ругеор Мудрий. Його довгий синій ошатний плащ широким плесом розстелився біля ніг (аби мені на той плащ не наступити ненароком, ото буде сором!). Зліва від короля завмерла у граційній і напруженій позі дружина короля, Її Величність королева Амета Цілителька. "Мабуть, вона, бідна, вже втомилася від усього цього святкового напливу людей, - думаю я, - але виду не показує. Ото витримка! Мені б таку." Біля королеви різнокольоровим натовпом зібралися фрейліни, благородні неотори, які презирливо окидають мене поглядом хто через лорнети, хто через вуалі, а хто просто відвертається, щоб поперешіптуватись із сусідками, навісивши на обличчя знуджені гримаси.

Біля короля ж стоять всього двоє чоловіків. Один із них паж, який тримає на спеціальній подушечці королівського улюбленця, кота Муркотуна. Всі у королівстві знають про любов Його Величності до котячого племені. У палаці є навіть спеціальна кімната, де живе з десяток котиків. Муркотун - рудий, великий кіт - примружив очі і вдає, що спить. Інший чоловік, судячи з усього, - розпорядник церемонії, бо звірившись із паперами, що лежать перед ним на спеціальній підставці, викрикує голосно і чітко, аж я здригаюся від несподіванки.

- Неотора Марта Бергаційська, дочка Ітора Бергаційського та Каріни Домажківської!!!

Я зупиняюся перед Їх Величностями і присідаю у реверансі. Знаю, що збоку це має кумедний і кошмарний вигляд. Добре, що хоч шаль на плечах та спідниця суха.

- Вітаю, неоторо Марто, ласкаво просимо до королівського палацу, дякуємо, що берете участь у церемонії Перевертання, - король завчено промовляє (вже, мабуть, всоте) привітальну фразу.

Киває, зиркнувши на мене, і вказує на двері, куди мене запрошують.

- Дякую, Ваша Величносте, - кажу я, широко посміхаюся і повертаюсь до дверей, щоб швиденько шмигнути і десь, нарешті, сховатися від настирливих і насмішкуватих поглядів фрейлін.

Аж раптом мене зупиняє голос королеви, яка зненацька стрепенулася і жваво почала мене розглядати.

- Любонько, - каже вона, - це ви онука Фрози Домажківської, відомої цілителька та магесси Першого кола?

- Так, Ваша Величносте.

- О, я дуже багато чула про вашу бабусю. Це ж вона придумала спосіб, як вилікувати пісочну віспу, а також є авторкою багатьох книг про цілительство у критичних умовах. Не думала, що в неї є така доросла і …- тут королева зупиняється і підбирає слова.

Я мовчу. Ну, скажи вже, скажи, - товста, незграбна, гидка, ще яка…

- І… дивовижна внучка. - закінчує королева.

- Дякую, Ваша Величносте, - белькочу я.

- Передавайте вітання вашій бабусі. Дуже жаль, що вона відійшла від справ.

Я знову дякую (як заклинило мене з цим дякуванням!). Королева благосклонно киває мені,  і я, нарешті, можу зайти в палац. У спину мені звучить перешіптування фрейлін, які перепитують одна одну: "А хто це? А де? А як? А чому?.." Квітник фрейлін збурений вітром нових пліток. Я сунуся до великої зали, де вже зібралося чималенько дівчат. Деякі дівчата приїхали з подругами, інші - з родичами, а є й такі, як я, що приїхали без супроводу. Це втішає. Я не одна така.

"Дивовижна, - хмикаю я собі під ніс. - Це ж треба! Так мене ще ніхто не називав. І що мала на увазі королева? Дивовижно товста чи дивовижно незграбна?"

Запрошені гості або стоять групками і стиха розмовляють, або прогулюються високою та широкою залою зі стрільчастими вікнами в блакитних вітражах. Біля стін - столи з прохолодними напоями та фруктами, в глибині зали на підвищенні грає відому мелодію струнний квартет. Посеред зали на спеціальному постаменті стоїть легендарний Годинник. Усі піщинки в ньому барвистою пірамідою лежать на дні. Лише одна виблискує у верхній частині скляної колби. Скоро й вона впаде на вершину піраміди. По периметру залу я бачу великі чотирикутні колони, майстерно облицьовані керамічною плиткою-мозаїкою. Саме те, що треба для такої дівчини, як я. Місце сховку.

Я намагаюся неквапливо прослизнути між групами за одну з найближчих колон.

Вже майже дійшла, коли почула противний писклявий голос, який я пам'ятатиму, мабуть, усе життя.

- О, Марто, ти теж тут? Як це тебе пропустили? Я думала, що до королівського палацу пропускають лише пристойних дівчат.

Марсана. Моя колишня однокласниця, мій головний біль і моя найзапекліша неприятелька у школі. Скільки вона у свій час мені нервів попсувала! Скільки злих та образливих прізвиськ понапридумувала, щоб принизити і зганьбити. О, між нами була ворожнеча, повна благородної ненависті і рафінованого презирства! Марсана була високою білявкою з чудовою фігурою. Красуня і багачка. Вона згуртувала навколо себе таких же багатих і пихатих дівчат, які висміювали всіх інших: бідних, негарних чи  недостатньо благородних. Звичайно, я не зносила спокійно її злі жарти і кпини, завжди давала відсіч. Але зустріти її тут було для мене неприємною несподіванкою.

- Як бачиш, Марсано, - відповіла я. - Я теж здивована, що ти тут, думала, що всі клоуни вже давно поїхали на гастролі.