Розділ 6

       Луму

Чому вона знову тут? Її терпкий і солодкий запах розливався у повітрі. Боро була тут і я мав би радіти. Але щось з нею було не так. Занадто спокійна. Покірна. Квола. Не відчувалося притаманного їй опору. Того самого опору та горделивості, що мають перевертні через свого звіра. Виглядала похмуро, нібито вичавлена зсередини. Як мені не подобається цей її стан… Стан вимушеної покори та зневірення. Навіть не подивилася мені в очі — занадто слабка.

Це точно та дівчина, яку я жадав? Та нестерпна? Гордовита? Пихата? Про що вона думає? Так намагається мене уникати. Звісно я знав, що вона буде спустошена, але ж не настільки. Що, в біса, той виродок зробив з нею? Злість вирує хвилями в моєму серці, але я кажу не те що хотів би.

— Ти ба, донька Карателя, знов порадувала нас своєю присутністю. Де ж твій батько? Чому не прийде, не захистить свою єдину донечку! — я намагався розізлити її, відчути спротив.

Та вона стояла мовчки. Лише один раз в її очах промайнула злість, тоді коли я заговорив про батька. Але вона миттєво зникла.

— В мене немає батька і брата теж.

— Для чого ж ти тут? — спитав Вуму, який уважно слідкував за нами двома, не втручаючись.

— Дізнатися правду. Мені сказали, що Луму повідомив татові про те, що я була тут.

— Я б ніколи не пішов до того покидька! Він ледве не згвалтував нашу матір, а коли батько заступився за неї - вбив його. Я вже давно знищив би цю потвору. Але тоді не залишиться жодного білого Карателя, — гаркнув я.

— Заспокойся, Луму, я привів її сюди, щоб тримати подалі від кузена. Старий Ра-бо побився із Ніємом через неї.

— Це не зовсім так! Нієм хотів, щоб Ра-бо звів його із своїм сином, який діє проти закону. Але Ра-бо відмовився. Він сказав, шо в нього більше немає сина.

— Ось як! – Вуму замислився почухуючи лоба. — Тримайся подалі від нього Вамі-Боро, хоча я і його кузен та не хотів би бачити жодної знайомої дівчини у його лапах. Якщо він націлився на тебе, то так просто не облишить. Хіба що тобі доведеться завести собі захисника, а ще ліпше —чоловіка.

— Я не планувала заводити чоловіка. Не зараз.

— Тоді ти дурна. Прийти у зграю Скажених – вже велика дурниця, а для тазалнасів – ще більша. Невже ти не розумієш цього, донечка Карателя? – загарчав Луму, сціпивши зуби. — Ніхто не питатиме твоєї згоди! Якщо хочеш вижити — виходь заміж! Це не питання вибору, це — необхідність.

— Якщо ти такий розумний, то скажи мені, хто захоче побратися зі мною? Я – тазалнаска, не маю ані зв’язків ані родини. Від мене ніякої користі. Хто захоче стати моїм чоловіком? Може ти? — сказала Боро грубо.

— Можу і я! — він підійшов занадто близько, його очі впивались в її губи. — Це буде гарною помстою твоєму батькові, — прошепотів він їй на вухо й лизнув у щоку.

Боро здригнулся, але промовчала.

— Раз усі згодні, можемо завтра влаштувати церемонію… у нас вдома, — усміхнувся Вуму.

— Ніякої церемонії, — вигукнули разом майбутні чоловік та дружина.

— А тепер, раз ми з усім розібралися, лягаймо спати, — потираючи очі, сказав Вуму.

Я віддав Боро свою кімнату, а сам спав на дивані у вітальні.

Місячне сяйво пробивалося крізь штори й не давало мені спати. Занадто багато запитань роїлися у моїй голові. Мені треба було розвіятися, опанувати себе. Розігнати сумніви. Побігати по нічному лісу. Розім’яти тіло й тоді легше заснути.

Знову він. Куди б я не пішов, цей вовчисько завжди переслідує мене. Дарма, що він мій кузен, я його терпіти не можу. Як дивно, що в нас з ним одна кров. Він наче скалка в боці — лише створює проблеми. Зовсім не схожий на своїх батьків: ні тієї шляхетної витонченості, ні гордовитої постави. Поводиться, як дикун, зневажаючи всіх.

— Чого тобі треба? – заричав я, наближаючись.

— Оооо! Так, це ж мій любий братик Луму...— єхидно засміявся Нієм. — Чув, те дівчисько, тепер у вас. Вона знатна хвойда! Вертить хвостом перед усіма... і перед тобою теж. Віддай її мені. Я навчу її покори, а потім продам Карателю.

Моє серце заколотилося дужче від злості.

— Ах ти ж потвора! — кинувся я на нього, загарчавши. — Не смій так казати про мою майбутню жінку. Про мою Єдину.

— Ми сплелися тілами й почали рвати одне одного. Я хотів добратися до пульсуючої жилки на його шиї. Ненависть і злість осліпили мене.

— Вона моя! — заричав я, вгризаючись йому в плече. — Закарбуй це собі на носі. Я не збираюсь. Ні з ким. Ділитися своєю Єдиною.