Розділ 5

Вамі-Боро 

Невже вона знов тут? Ніби минуле привело сюди.

Вовчиця ще була жива. І все було інакше.

От якби повернутися назад. Відчути живе шурхотіння в собі.

Серце болісно стиснулося.

Яка ж дурепа! Не слід було довіряти тому скаженому.

Одразу відчувала — не варто з ним зв’язуватися.

Спочатку привів до себе. А потім — сам і здав батькові. Покидьок.

Під ногами хруснула суха гілка — Боро здригнулася.

— Лисяча дупа… — вилаялася і зупинилася біля старої хатини.

— Хто тут бешкетує?! — на порозі з’явився сивий, підсліпуватий перевертень.

— Раві? Ти? — примружився, вдивляючись у неї.

«Звідки він знає, як звали матір?..»

— Раві, — ти вже кинула того недоумка – Бона. Чи досі кохаєш його? Повір дядькові, до добра це не доведе.

— Чому? – прошепотіла.

— Він знищить увесь наш рід. Він не потерпить потомків білого Карателя у себе під боком.

— Хіба ніхто не може йому протистояти? — прошепотіла Боро, відчуваючи, як серце шалено б’ється.

Їй хотілося взнати ще більше про батька не видавши себе.

— Колись давно так… Але тепер…

— Невже наша зграя не зможе дати йому відсіч?..

— Не зараз. Ми й так чужаки, Раві.

— Ти пам’ятаєш… він нацькував на нас свою зграю і назвав Скаженими при всіх перевертнях.

— Що ж, якщо ми не зможемо дати йому відсіч…

— Мені доведеться піти.

Вона не хотіла брехати старому, не хотіла на нього тиснути, але вибору не було. Їй треба було знати правду.

— Раві… ти ж мені як донька!

— Ти виросла в моєму домі, коли твої батьки померли.

— Не йди з ним. Не зраджуй свою зграю…

— Старий зітхнув. Зробив крок ближче — і раптом відсахнувся.

 — Ти не Раві… але в тобі тече її кров. І кров того тирана.

— Я її донька.

— Навіщо ти тут? Тобі не треба бути тут. Особливо зараз, коли ти втратила звіра.

— Ви… як ви дізналися?

— Я просто не відчуваю в тобі звіра.

— Ви ж не тазалнас… як ви?

— Я білий Каратель. Я не можу бачити майбутнє… але можу відчути, чи є в тобі звіряча сутність.

— А який Каратель — мій батько?

— Ні який! — старий зітхнув. — Він сам призначив себе Карателем. Твоя мати віддала йому свою силу.

— Яку саме силу? — перехопило подих Боро.

Старий глянув на неї із жалем та ненавистю одночасно.

— Забагато в тебе питань, дівчино… Але я відповім.

Вамі від хвилювання міцно стиснула пальці.

Ще хвилину — і вона дізнається правду.

— Твоя мати віддала йому силу білого Карателя…

— Це та сила…

— Вамі завмерла, ледве дихаючи.

— Так. Саме та сила, яка дає можливість Карателю гіпнозувати та керувати усіма зграями без розбору.

— А потім? Що сталося потім?

— Спитала б краще у матері, чого не. даєш мені спокою.

— Якби могла… спитала б.

Старий нібито відсторонився і хвильку мовчав. Потім глянув на Боро серйозно, — вона жива.

— Жива..? Ви впевнені?

— Білі карателі рідко помиляються, дитино. Бути тазалнасом складно для неї. Тому вона стала самітнецею — поза зграєю.

— Чому не прийшла к вам?

—Ти ще поки не розумієш, дівчинко? Закони зграї діють на всіх. Легко підкорятися, коли ти не вирізняєшся. Але ніхто не терпітиме перевертня, який заради кохання втрачає розум та знищує зграю. Та ще й на додачу тазалнас.

— Розкажіть мені про матір, будь-ласка. Хочу взнати правду.. Чи могла вона зрадити батька з дядьком Лисом

— Зрадити? Бону? Ти дуже погано знаєш свою матір, дитино. Не можна зрадити Єдиному, бо окрім нього не помічаєш нікого навколо.

— Тому я й питаю у вас. Щоб розібратися з минулим батьків, а потім і з собою.

— Нічого тут знати. Минуле вже пішло. Прийми себе такою, як є. Теперішньою.

— Чому ви так кажете? Я думала, що самотня у цьому світі, після того як зреклася брата і батька. А ви мені нічого не розповідаєте.

— Мене не стосуються твої справи і справи твоєї матері. Я сказав все, що міг… — різко промовив старий.

У кущах щось хруснуло, і Боро здригнулася.

Той неприємний третій брат з’явився на її шляху знову.

Минулого разу вона бачила його двічі. Перший раз — у лісі, коли йшла до Луму. Другий — біля дому Луму та Вуму, коли прийшла попрощатися. Тоді сталося те що вона не планувала. Луму спав, і вона не втрималася — поцілувала його.