Розділ 3

Луму.

Останніми днями я почувався спустошеним. Мій звір ніби втратив щось важливе — не міг заспокоїтися. Я теж. Сумував.

За тією шаленою вовчицею.

З гордовитим поглядом сірих очей, холодніших за лід.

З непокірним, впертим норовом, який так і хочеться приборкати.

Справжня незалежна вовчиця.

Невже та навіжена — моя Єдина?

Коли Вуму повернувся додому, я дрімав. Він увірвався у двері й, посміхаючись, спитав:

— Прогулюєш роботу?

— Ні. Зустріч закінчилася. А на сьогодні в мене більше немає справ.

— Отже, байдикуєш.

— Дрімаю.

— А я до тебе з новинами, — сказав Вуму, вмощуючись у крісло. Від його тону мені стало моторошно.

— Пам’ятаєш ту навіжену вовчицю з бару?

— Яку? Блондинку чи брюнетку? — вдав я, що не розумію, про кого йдеться.

— Якщо забув — я тобі нагадаю. Білявка. Донька Карателя Вамі-Бона.

— А, тууу… Пам’ятаю. А що з нею? Переїла вовчої ягоди чи що?

Вуму вмить спохмурнів:

— Вона втратила вовчицю.

Мені стало по-справжньому лячно.

Як?

— Нібито хтось повідомив її батькові, що вона мала стосунки зі Скаженими. І він витягнув із неї вовчицю — на жертовищі.

Мене вивертало зсередини. Серце шалено калатало, в голові роїлися думки.

Та як він міг, сучий потрох! Як він посмів, оберемок заячого лайна, таке вчинити зі своєю донькою?! Хто доніс тому покидькові на дівчину? Суцільна брехня. Ні грама правди.

А тепер вона — тазалнас.

Звір у мені рвався назовні й жадав помсти. Я ледь стримався, щоб не кинутися в ліс і не вбити ту сволоту. Щоб заспокоїтися, стиснув кулаки так міцно, що на долонях лишилися сліди від нігтів.

Треба мислити тверезо. Моє безумство лише нашкодить зграї.

— Де вона тепер? Серед тазалнасів?

— Була з Лисом та його помічником. Їй тепер не місце серед перевертнів. Та й серед людей теж. Люди не люблять колишніх перевертнів — навіть після втрати в них залишаються звірині інстинкти.

— Їй треба допомогти.

— Не втручайся в це, Луму. Нам не потрібні зайві клопоти з тим недозвіром Вамі-Боном. У нас ще не все готово для помсти. Треба заручитися підтримкою Дикої зграї. Навіщо вона тобі?

— Не знаю. Але серце так і калатає від думки про неї…

— Невже вона твоя Єдина? Так закохався, що здоровий глузд утратив? Хочеш наразити нас на небезпеку? Ти ж пам’ятаєш, хто вона така? — усміхнувся Вуму.

— Й сам не розумію, що знайшов у тій нахабі…

— Але ж вона розкута. Таких ми з тобою, брате, любимо. Ще й навіжена! Самий смак!

— Облиш. Зараз не до жартів.

— Коли це мій старший братику став настільки серйозним?

— Сьогодні, після обіду.

— О, це вже по-нашому, по-скажено́му. Не хвилюйся — допоможемо твоїй Єдиній. Доки вона в Лиса, їй нічого не загрожує. Не образить же він свою племінницю!

— Хтозна, яка в них родина? Батько теж зазвичай не кривдить своїх дітей… Хіба що він їй не…

— Не батько?

— Колись ходили чутки. Ще наша тітка казала бабусі, що Каратель зробив брата й жінку тазалнасами за зраду… Тож, можливо, ця мала — не донька свого зловісного татка…

Повний місяць з’явився на небі й я завив вперше, чекаючи на брата. Але ніхто не з’явився .

Час тягнувся довго… Та брат все не йшов. Домовилися ж побігати у лісі. Куди він вже знов вляпався?

Я завив вдруге…

      Якого біса він робить? Де його носить? Того “малого” бешкетника. Я посміхнувся.

Насправді, брат був менший за мене лише на пару хвилин.

Було досить нудно чекати на нього у лісі. На самоті. Він ще вдень побіг по своїх справах і обіцяв прийти на наше місце ввечері. Мені не подобалося, що ми віддаляємося один від одного.

І все це через Нієма, нашого кузена. Після того, як вони зблизилися, врівноважений та спокійний Вуму враз перетворився на навіженого. Носиться по лісу. А нещодавно й вожаком примудрився стати. Побився зі старим Ра-Бо й звісно виграв.

Нієм лише єхидно посміхався. Отже ж, Вовчий Бог, дав двоюрідного братика. Єхидний, жадібний, заздрісний. Розлякав усіх дівчат. Тепер навіть з нормальною дівчиною не поспілкуватися. А скільки в нього дітей в зграї - не перелічити. Хоча старший за нас з Вуму лише на рік.

Я завив втретє. Та де ж носить того Вуму.

Й тоді на галявині з’явилася вовчиця. Така гарна, що я забув про все на світі. Постать струнка, вкрита біло-сріблястим хутром вздовж якого пробігали червоні смуги. Невелике витягнуте обличчя. Сірі, холодні очі, райдужка яких вкрита білими в, які схожі на ті, що так старанно малює мороз на вікнах. Погляд щирий та відкритий.

Вона йшла спокійно, гордовито оглядаючи усе довкола.

Не зрозуміло про що вона тільки думає… Стала під деревом. Вона… що? Прибігла на мій поклик. Оця дівчина? Мабуть вперше...сплутала мій поклик з якимось іншим. Усвідомлювати це було неприємно.

 Така красуня, що й самому знадобилася б. Тим паче мій вовк наче сказився. Закортіло обнюхати її під хвостом, заритися у хутро носом. Вдихнути аромат, що так і щемить ніс. Ромашка, м’ята, валеріана. То це тепер так дівчата спокушають чоловіків.

Я обійшов її по колу, принюхавшись. Ми наче грали в навздоганялки. Тільки-но я підходив ближче, вона одразу відступила. Підступив ще ближче, вона знов робила крок назад. Яка непокірна! Так боїться піддатися мені?! Що ж у неї не має вибору! Вона точно буде моєю, не будь я скаженим.

 Опинившись поруч, притиснувся до неї майже впритул, а потім тицьнувся носом в її зад. Яка ж вона пахуща, зваблива... навіть голову задурманило! Схожа на мене та водночас зовсім інакша. Взагалі не подібна до тих вовчиць, що у мене були.

 Таку не можна брати силою, треба перечекати. Інакше можна втратити. Я улігся поруч, що ж почекаємо. Можливо вдвох із братом впораємося з нею.

Запах Нієма розлився у повітрі бридким кислим смородом, Дістався таки. Бридке створіння. Наче здобич, гарна ззовні та хвора зсередини. Збирався підійти до моєї непокірної дівчинки. Не сьогодні, Нієме! Я не дозволю тобі цього . Цей ласий кус лише мій.