Розділ 2

Місяць тому.

Яскравий повний місяць світив у вікно, натякаючи на те, що нічка сьогодні буде та, що треба. Вамі-Боро вже відчувала, як її вовчиця вовтузиться і гарчить, проситься вирватися на волю.

— Ще трохи, дівчинко, ще трохи та ти зможеш набігатися досхочу! — прошепотіла вона заспокоюючи звіра. 

Щоб бути повноцінним перевертнем, потрібно хоча б у повний місяць давати своєму звірові свободу. 

У зграї майже всі так робили, окрім старих Гарчів. Ті, надаючи перевагу звіру над людиною, оберталися на вовків кожного дня. 

Страшне видовище. Здичавілі перевертні. Скуйовджене довге волосся висить брудними пасмами, обличчя вкрите щетиною, вузькі жовті очі наповнені звірячим блиском, хижий вищир замість посмішки, руки із довгими пазурами, які могли роздерти тебе навпіл.

Ось, що значить не володіти звіром. Не керовані звірі - це вкрай небезпечно! Дівчина здригнулася при думці про Гарчів.

Ні, Вамі-Боро, не давала такої влади своїй вовчиці! Випускала її раз на місяць, бо на повний місяць гріх не випустити звіра. 

В цей час нюх загострюється, все тіло чешеться в очікуванні переверту. Хочеться пробігтися по нічному лісу, ввібравши вологий хвойний запах. 

До оберту зовсім мало часу. Швидко закинувши одяг у рюкзак, Вамі-Боро сіла на ліжко чекаючи на сигнал.

Десь у лісі завив вовк, так пронизливо, що серце завмерло…

Але вона не поспішала.

Виття повторилося. 

— От же ж шакалів син! Най тебе перестріне Клишоногий! Який нетерплячий! – вилаялася дівчина. Оберт пройшов на рідкість добре, ніяких наслідків цього разу Вамі-Боро не відчувала.

Дівчина із допитливістю глянула на себе в дзеркало: така як завжди, худе вовче тіло обліплене біло-червоним хутром (нещодавно зробила мелірування на волоссі, ось воно і позначилося на хутрі). 

Ноги перетворились на довгі лапи зі здоровенними кігтями. Казала ж собі не робити новий манікюр, перед повним місяцем. Тепер кігтями землю можна загрібати, як екскаватором.

Але цього разу, обійшлося без запаморочення, нудоти та слабкості. Все-таки заспокійливі травки діють. Правду казала Дро-Мо, чим менше нервуєш та чим повільніше проходить обертання, тим ліпше себе почуваєш. 

А оберт цього разу був не просто повільний, а дуже-дуже повільний. Ромашка, м’ята, валеріана – це лише ті травки, які Вамі-Боро відчула на смак. Було щось іще! Солодке, на смак, як карамелька. Що то було? Треба розпитати у Дро-Мо як слід чудодійний рецепт, інакше доведеться й далі мучитися.

Вовк завив втретє…

«Ну, Сіренький! Ну почекай! Потягаю тебе, паскуду малу, за хвоста… Дай тільки-но, до тебе добратися!»

Її вовчиця теж завила й стрімко рвонувши на поклик, виплигнула у вікно.

Безглуздий вчинок! Можна було б вийти через двері! Але через вікно швидше. 

Наче м’яко приземлилася та не дуже вправно. Одразу тілом розійшовся електричний імпульс осідаючи на кінчиках лап. Такого не повинно бути! Ось наслідок нетренованого тіла!! Чим більше стримуєш звіра у собі, тим важче відбувається оберт.

Бігла так, наче від цього залежало її життя, час від часу „злітаючи“ у повітря, оминаючи перешкоди. Людська сутність боролася зі звіром! Намагаючись спинити, підкорити вовчицю. Та де там!

„Щось не те?! Щось не те коїлося з нею! Якби то був Сіренький, її брат, Вамі б не відчула потягу? Але це був точно інший вовк? Завивання якого притягувало! Що ж це коїться? Куди поділася її гідність? Покірно бігти на поклик! Це ж не про неї! Адже дівчина не корилася! Нікому й ніколи! Але … зараз все було інакше. 

Вамі-Боро одразу відчула його, цей солодко-п’янкий терпкий із нотками поту запах самця. Чужого самця, який стояв посеред галявини та дивився на неї такими ж як у Вамі, пронизливо сірими очима. Його шкіру облягало біло-сріблясте хутро.

Який красень! Навіть серце стиснулося від болю! А вовчиця так і рвалася на поклик! 

Та хто їй дозволить? Ні! Не треба поспішати! 

Дарма, що зупинилася під ялинкою. Він одразу опинився поруч, принюхався обходячи по колу.

Вона зробила так само, тисячі разів подумки проклинаючи вовчицю, яка наче сказилася від одного погляду на цього незнайомого вовка.

Що ж далі? Невже вона піддасться чарам й підкориться! Дозволить собі поринути в солодку оману й завести дитя. 

Вовк підступив до неї ближче. Оце вже ні!

Вона відступила в бік, з силою втримавши у собі вовчицю. Завагітніти у двадцять – це не для неї! Завагітніти – це “поховати” себе у зграї, разом з іншими вовчицями.

Й кожного разу у «ці дні» чекати на претендента у батьки до її дитини! Вовки однолюби! Можливо й так! Але точно не вовки – перевертні! Ті, вічно все скидають на свого внутрішнього звіра, якого не можна контролювати й зовсім не хочуть брати відповідальність за свої вчинки.

Він наближався, вона відступала. Нарешті він підійшов до неї майже впритул й обнюхав. Клятий місяць! Як так сталося, що Вамі безсила перед цим вовком? Чому вона дозволила йому, так відверто її обнюхувати! Куди подівся її розум?! Втратила при обертанні чи що?

На диво вовк не поспішав «залицятися» далі, він ніби на когось чекав. Обнюхав її, лише так, для порядку.

 Вона теж чекала. Навіщо? Цікаво було побачити хто це буде? Дівчина чи хлопець? Ліпше б це був хлопець. Не хотілося бачити біля нього іншу.

Після того, як він її обнюхав, вовчиця признала його самцем. Та й нічого собі брехати Вамі він теж сподобався. Такий інакший! Вовки із її зграї, одразу б скористалися можливістю й неодмінно б напали. А цей лише поглядав на неї раз по разу.

Звідки він узявся? Має таке саме рідке забарвлення. Вамі-Боро і її брат єдині у зграї, що мають таке хутро. Біло-срібне. Виглядає так, ніби подароване місяцем. В сусідніх зграях є либонь сірі, либонь руді вовки. 

Невже прибився з іншого лісу? Чи… Страшна думка спалахнула у голові… Скажений? Та ні. Наче не схожий. Кінчики вух не підрізані, як це зазвичай буває у скажених, ніякої агресії, ніяких плям на тілі. Лише кінчик хвоста лисуватий, не такий пухнастий, як завжди. Але ж у всіх вовків це трапляється! Линяння.