Розділ 1

Пролог.

Вамі-Боро лежала на землі. Не мала сил підняти голову. Все довкола пливло, спотворювалося у каламутному мареві болю. Тіло здригалося від кожного імпульсу — пекучого, глибокого, невпинного.

Це сталося. Її позбавили вовчиці.

Тягнули «по живому». Навіть дурман- трави не дали, щоб забутися. Тримали силоміць. Четверо. З них дівчина знала лише двох, батькових підлеглих. Інші двоє. Страшні. Напівбожевільні. Дикі. І не звіри, і не люди. Здичавілі перевертні.

Вовчиця пручалася, гарчала, не йшла на поклик — налякана, змучена, виснажена. Каратель нашіптував заклинання, час від часу підвищуючи голос, зриваючись на крик.  

  І ніхто не втрутився. Ніхто не захистив. Хоча тут було чимало її друзів.

Як же боляче? Суцільний біль, тривкий, стрімкий, всеосяжний. Імпульсами розходиться по тілу. Шкіра пече вогнем. Тіло здригається від судоми. 

В мізках – туман. В душі – порожнеча. Паралізоване втратою серце видає глухий, ледве чутний стукіт. Хто вона тепер без свого звіра? Ані людина, ані перевертень. Та, що залишилася на самоті – Тазалнас*. Перевертень помер. Доброго дня, тазалнас*! 

Й досі перед очима стоїть вовчиця: від шкіри якої не лишилося живого місця, дві рани завдовжки з долоню на животі, одна вузька, як поріз на спині. У погляді – ненависть. Презирство. Огида. Бо не захистила. Зрадила.

Вамі-Боро лежала на землі. Не мала сил підняти голову. Все довкола пливло, спотворювалося у каламутному мареві болю. Тіло здригалося від кожного імпульсу — пекучого, глибокого, невпинного.

Скривджена вовчиця постояла хвилину й пошкандибала з тугою в засніжений ліс, розтанувши, мов марево. Чи житиме вона — поранена й безпомічна? Хтозна…

Тазалнас* — той / та, хто залишився на самоті: перевертень, що втратив свого звіра. І не людина, і не перевертень у повній мірі.

***

Важкі кроки пролунали майже поруч із Вамі-Боро.

— Я ж попереджав тебе, дівчинко. Так безпечно з твого боку — не повірити словам тазалнаса, — промовив знайомий чоловічий голос.

— Лис? — прошепотіла дівчина. — Ти?

— Ніхто не знає, що зараз у тебе перед очима, дівчинко, — відповів колишній перевертень і зареготав — так безумно, як міг реготати тільки Лис. — Бувай здорова, племіннице, зробив усе, що в моїх силах. Ще побачимось, небого! Відпочивай!

Боро прокинулася, ледь зажевріло сонце на небосхилі.

Де це вона? Простора, світла кімната з теплими шпалерами сонячного кольору. М’яке ліжко. Незнайомий запах — терпкий, різкий, із присмаком сухих трав. Чужі стіни. Й водночас — свої, рідні. Незвичне відчуття.

Що це з нею відбувається? Довга синя сукня зв’язує руки і ноги. Чому лежить на ліжку в сукні для мерців, наче готова до похорону? Хто одягнув її так?

А навпроти — сидить незнайомий перевертень у хутряному сірому плащі. Його жовті очі, без зіниць, блукали кімнатою. Хто він ? Охоронець? Власник будинку? Чи новий кат?

— Де я? — вимовила вона тихо, ледь ворушачи потрісканими губами.

— Вдома, — промовив чоловік із льодяним спокоєм у голосі.

— Це місце не схоже на мій дім! Вдома на мене не вдягали сукню для мерців, та ледь не закатували до смерті.

— Але тут твій дім. Від сьогодні. Ти вдягнута так, бо це потрібно для ритуалу очищення, — коротко відповів співрозмовник, а його очі й далі оберталися, обстежуючи кожен кут кімнати.

— Розв’яжіть мені руки і ноги, будь ласка, бо якщо ще трохи так полежу — зовсім не зможу ходити.

Перевертень проігнорував її прохання, а жахливе вбрання стягувало руки та ноги так, що, здавалось, від нього можуть залишитися шрами.

Раптом у кімнату увійшов тазалнас Лис. Навіть не подивившись на неї, він щось прошепотів на вухо незнайомцю — і той кивнув.

Мовчки підійшов до Вамі-Боро й завив — гучно, протяжно, дико.

Серце дівчини здригнулося — линуло за покликом, невідомим і первісним.

Але вона вже не чула її в собі. Вовчицю.

Від неї лишилася тільки оболонка — спустошена, спорожніла, зранена.

Ритуал пройшов добре, небого. Тепер ти остаточно відокремлена від свого звіра. Твоя Вовчиця померла, — об’явив Лис.

— Даніель, можеш розв’язати її, Вамі потрібно перевдягнутися, — звернувся він до мовчазного охоронця.

— Але ж я ...— хлопець почервонів.

— Облиш, — нестримно розсміявся Лис. — Тобі не потрібно її роздягати. Лише розв’яжи й дай чистий одяг. Перевдягнеться сама. Не настільки слабка.

Вамі-Боро кивнула у відповідь.

Даніель розв’язав її, поклав одяг на ліжко й швидко вийшов.

Лис рушив слідом, зачиняючи за собою двері.

Дівчина з полегшенням зітхнула. Хотілося б залізти в душ, але й чистий одяг із запахом лаванди — теж нічого.

Та раптом подих перехопило. Небезпека. Близько. Зовсім поруч — за дверима.

Як дивно… Її Вовчиця померла, але інстинкти залишилися.

«Треба тікати», — майнуло в голові.

Схопивши одяг, вона причаїлася в кутку.

За дверима почувся гучний батьків голос.

— Де вона? Куди ти подів її, Вамі-Горо? 

— Чого ти хочеш від неї? Ти й так позбавив дочку вовчиці, хочеш ще й прогнати з дому, як її матір. До речі , я тепер не Вамі-Горо, я тазалнас Лис.

— Вони обидві—зрадниці. Пішли на змову з нашими ворогами, Скаженими.

— Я скоріше собі палець відітну, аніж повірю, що ця дівчина – зрадниця. Єдиний хто зрадник у твоїй зграї – це ти.

— Ти можеш робити зі своїми пальцями, що хочеш, - пролунало у відповідь. — А тепер впусти мене до зрадниці. Мені потрібно заарештувати її.

— Ні.

— Що значить «ні».

— Я не пущу тебе.

Дівчина вкотре відчула себе зламаною іграшкою. Як жити далі? В неї вже не має родини. Мати померла, а батько і брат зрадники. Хто в неї залишився з друзів?

Нікого

Дро-Мо, її подруга, скоріше стане на бік брата — бо його дівчина. Не варто чекати інакшого.

Еуліс — чужинка. Її зграю знищили Скажені, так казав батько. Якщо це правда, то й вона не буде на боці Вамі-Боро. У зграї, де керує Каратель, вона знайшла свій дім.