сказання

За темними лісами, за золотими полями, під срібним дощем, де вітер стишався до шепоту, розкинулося місто, в якому правив князь Чорний. Сила, розум і врода засновника сприяли розвитку поселення. Та що більшим та багатим воно ставало, то привабливішим було для ворогів. Та не лише вороги прочули про це місце  — чутки дійшли аж до самих богів.

 Богиня Лада першою прознала про те місце та вирішила взяти його під своє заступництво. Вона хотіла обдарувати його своїми силами, щоб там жила вічна любов. Але зустрівши князя Чорного, сама потрапила у власні тенета, зрадивши Сварога — бога вогню.

 Сварог не міг простити смертного. Щоб помститися, він наслав на нього хазар. Місто спалили, а князя стратили.

 Проте Лада не полишила поселення. Вона повернула людей, дала місту нове життя й залишила там свою дитину. Жителі закарбували ім’я Чорного та гнів Сварога, надавши поселенню назву — Чернігів.

***

 Від того, що у хліві кричала корова, збіглись господарі. Міцно вчепившись рученькою за ріг, висіло, посміхаючись, немовля. Хитаючи головою, корова намагалась позбутися зайвої ваги на своїй голові. Господарі не покинули підкидька — залишили у себе, виховуючи, як рідного сина. Ім’я йому дали Силан, бо сили було в тих маленьких рученятах, як у сина міського коваля.

 Згодом батьки вже почали жалкувати, бо ріс Силан дужим, а розуму йому бракувало. Все, чого не торкнеться — ламалось у його руках. З малку відрядили батьки сина до кожум’яки, та як тільки Силан почав шкіру руками рвати — лишився без заробітку.

Тоді віддали батьки Силана ковалеві в помічники. Все було добре, аж поки не став він залізо руками перегинати.

 Теслі, каменярі, мисливці та рільники — усі як один радили набратись розуму, бо однієї сили замало, та проганяли його геть.

 Вирішили тоді батьки відправити Силана з іншими чоловіками до князя київського — на службу.

 Добре було Силанові у дружині князя: не було рівних йому по силі, тож невдовзі він став десяцьким. Та тільки наблизився, щоб стати сотником — зібрався князь у похід на Царгород.

 Знаючи здібність Силана, поставив його воєвода за стерничого — по правий борт княжого човна.

 Керував Силан човном вправно. Хоч би що робив — ніщо не приводило до біди, як це бувало раніше.

 Царгород швидко пав під натиском руського війська.

***

 Не знав Силан, що дотепер усе, що в нього не виходило, то були витівки Сварога. Лише коли він приблизився до князя, який був під захистом Перуна, і сам потрапив богу на очі, тоді його помітили.

— Ти чого знущаєшся з хлопця? — звернувся Перун до Сварога.

— А ти б зміг простити зраду? — Сварог вирішив підчепити опонента.

— А ти що, ніколи не спускався до людей та не гуляв з ними? — продовжив гру в запитання Перун.

— Що тобі до того смертного? Чи Лада, може, приходила за нього просити?

— Чому ти звинувачуєш хлопця у своїх стосунках з Ладою? — не здавався Перун.

— Мені цікаво, яке тобі діло до цього?

— А мені цікаво, що з тобою коїться? Невже смертний може керувати почуттям бога?

— Він не керує мною! — огризнувся Сварог.

— Ось на цьому і зупинимось. Я піду тобі на зустріч, але і Ладу не ображу. Від кожного з нас на землі є напівкровки. Ми, як і наші нащадки,  ставитимемось до Силана так, як вважатимемо за потрібне — допомагатимемо або заважатимемо. Окрім тебе та Лади. Ви не маєте права шкодити або рятувати хлопчиська. Ми направимо його додому непростим шляхом. Він зустріне гідних суперників. Та якщо залишиться живим і добереться до оселі свого батька — ти даси йому спокій!

 На цьому й порішили. Перун попросив Стрибога — бога вітрів, направити вітрило Силана в інший бік від дому, щоб той розпочав свою пригоду.

***

Піднявся шторм. Височенні хвилі почали розносити човни, приховуючи силу Стрибога, який відірвав човен Силана від армади й спрямував його у інший бік. Темні води, що жбурляли судно, мов шкаралупу, пригнали людей до острова Змія. Стрибог вирішив: першим мав стати його нащадок, який спробує здолати Силана.

 Змія було видно здалеку. Помірні хвилі все ще загрожували розбити човен о скелю. Та вмілим мандрівникам-воїнам таки вдалося врятувати судно й самим вибратись на берег. Розвідники миттю вирушили довідатись про звіра. Той, скрутившись калачиком, міцно спав, не звертаючи уваги на прибулих.

 Вирішивши не турбувати Змія, Силан з товаришами пішов уздовж краю острова. Розпаливши багаття та зловивши рибу, чоловіки обігрівались та готували їжу.

 Та вітер, розвернувшись, доніс дим до господаря острова. Прокинувшись, звір швидко відшукав гостей.

— Давно я не коштував людей. Вас мало, та хоч апетит зіб’ю перед полюванням.

— Не поспішай, Змію, — виступив Силан. — Спершу тобі потрібно здолати мене, а потім вже товаришів моїх частувати.

Почали вони битися та боротися. А Змій чує — кістки в нього ходором ходять, то й пішов на хитрість. Відвів Силана подалі, а сам — чкурнув до його товаришів, схопив їх своїм кільцем та почав погрожувати: