~ Жертва Одинадцятого ~

Оповідь Бестужа Волошина

Я прийшов до тями лише в клітці. Чи то мені здалося, але решітки були товстішими й міцнішими за попередні. Сюди мене приводили після щоденних екзекуцій, як називав Алдіс, мій новий вчитель, ці виснажливі тренування. Цілими днями я лише тільки бігав по холодних скелях босоніж з ціпом на нозі, а коли зовсім виснажувався - мене саджали біля ватри й змушували невідривно дивитися на вогонь. За будь-який натяк на непокору - удар від охоронця металевою палицею, що пускала блискавки. Вони до біса боляче жалили, тому я дуже швидко змирився з цим. До того ж від тих стрибків й поглядів на вогонь гірше аж ніяк не ставало, і мене припинили поїти тією водою, від якої снилося усяке.

Та одного разу я очуняв трохи раніше після чергового тренування і зрозумів з руки тече кров. Два крихітні надрізи трохи нижче ліктя трохи пульсували. Рука лежала на таці з сірого металу, схожого на срібло, й кров збиралася на дні, але не згорталася. Наступного дня від тих надрізів не залишилося й сліду. 

Я звично прислухався до темряви навколо мене. Цього разу я майже відразу зрозумів що я був не на самоті. Чужий подих змусив мене зібратися і підскочити на місці.

- Хто тут? Покажися! - крикнув я у темряву власної клітки. - Поки я тебе не….

- Чи я дійсно мушу нагадати тобі, що магія тут не діє? - донесся до мене глухий з гіркотою голос, який я все одно впізнав. - Тут нічого не діє. 

- Геме! Що ти в біса тут робиш?! Тобто, я радий що тебе, зрадника друзів, нарешті запроторили сюди, у цю діру, на яку ти заслуговуєш, - на скільки міг зневажливо й глузливо просичав я. - Проте, якого…

- Мене звати Е'тіль. Е’тіль, не Гем. Я тоді назвався вам прізвиськом, яким мене кликали в дитинстві, - глухо відповідав він й я закляк. 

- І що ж значить то твоє прізвисько?

- М’яко кажучи, безпритульник. Бродяжка. Волоцюга.

- Але чому…

- Мене в дитинстві неможливо було втримати вдома. Я завжди збігав, прагнув побачити нове. А потім, одного дня, я став одним з воїнів-воронів, й пригадав дитяче ім’я. Те, яким мене звали усі мої брати й сестри, а в мене тоді їх було одинадцять. Я був передостаннім з наймолодших. Після мене народився тільки один мій брат і це завжди мене розраджувало. Я не був останнім. Чомусь страшенно радів цьому.

Альв зітхнув. Я так я стояв завмерши, не знав чи наблизитися, чи ні. 

- А тепер я останній. Проте, це ненадовго.

- Що…що трапилося?

- Мій батько.

Я почекав трохи, а потім зробив кілька кроків у його бік. Клітка була невеликою, тому я знав де сісти. Деякий час панувала тиша. Я відчував запах крові й здогадався, що то була кров мого друга по нещастю.

- Твій батько це отой блідолиций лорд Лір-хер-його-знає-як-воно-вимовляється?

Він пирхнув і це подіяло, Гем, тобто Е'тіль, трохи відтаяв й відповів:

- Еге ж. І тепер він на побігеньках в Ніама. Могутнього духа Зими.

Я здригнувся, пригадавши зустрічі з ним.

- Ти не схожий на свого батька.

- Так, він - півкровка. Наполовину Едасу, наполовину Ораоль. Моя ж мати була чистокровна Едасу. Колись ми були одним плем’ям, а тепер…

- Я не це мав на увазі. Ти не схожий на свого батька, бо ти допомагав нам. Людям. Принаймні, деякий час.

Альв кивнув.

- А що це таке, Ораоль? - спитав я, й осікся. У голові промайнув дивний спогад. Другецький замок, ніч, Родосвіт розказує мені казку про трьох братів-первістків богів, а Гем сидить поруч у вигляді ворона й слухає.

- Це третій брат, чи не так? Третій брат з казки був Ораолем. Старший з дітей Еви. Ти був там, коли Родосвіт розповідав.

Е'тіль пожвавішав:

- І він досить добре знає і розуміє, що сталося. Гадаю, тут не обійшлося без ворожбитів, еге ж…Еваїін. Перші діти богів, вони не знали ні у чому поразки, все в них ладилося. Поки вони ладили між собою. Та це була коротка пісня. За однією війною йшла інша, і так до скону. До того моменту, поки Ева не вирішила, що ми вже не в змозі не те що людям допомагати, а й собі дати ради. Тоді вона зрекла нас наших сил. Тобто, своїх власних сил, забрала в нас те, що сама ж і дала. І нам залишилиося тільки те, що ми відібрали в інших.

- Відібрали?

- Примусові міжвидові шлюби забезпечили нас хоча б якоюсь магією. Це все було наче заради гарної цілі, щоб змішатися з іншими створіннями, які жили на континенті. Насправді ж, це відразу була бійка за владу. Едасу дісталася можливість обертатися на тварин, і, дуже рідко, на інших створінь. Я чув, навіть хтось вмів перекидатися немертвими. Ораолям дістався контроль розуму, дуже потужна штука, якщо вміло користатися. А Заїнна - вміння розмовляти з тваринами й рослинами. 

В мене перехопило подих і це не залишилося без уваги:

- Так, я гадаю, хтось з твоїх предків був або у близькому спорідненні із Заїнна. Хоча дізнатися це напевне, вже мабуть неможливо.

Е’тіль продовжував оповідь:

- Ледь отямившись від покарання Еви, всі троє швидко заключили перемир’я у надії, що Матір змилостивиться. Але надія, як і мир, недовго протрималася. Едасу це заперечують, але здається, це саме ми порушили крихкий мир. Й тим самим запустили механізм самознищення. Ми забажали звільнитися від інших гілок, й тим чином стати єдиними Першими Дітьми. Хоча це така дурня, насправді. Першими дітьми Еваїін ми не могли бути, аж ніяк. Бо перед нами Мати народила перш за все, сам Всесвіт. Проте…