~ У темряві й на дні ~

Відпочити не вдалося - вночі стало так холодно, що всі мої думки було про одне - як оце б зігрітися. Сон зморив мене лише коли я остаточно вибився із сил стукотіти зубами. 

Новий день почався зі скреготу залізних дверцят і брязкоту ланцюгів. Мені принесли сніданок - наскільки я міг судити. Окрім смолоскипа який мав із собою охоронець - ніщо не освітлювало мій притулок. Кухоль льодяної води і якийсь коржик. Я сторожко подивився на охоронця - він не звернув на мене більше уваги аніж на хижака, що ходив за ним по п’ятах. Знов цей кіт! Той позіхнув і продемонстрував мені міцні щелепи. Вражаюче. 

Мене залишили зі сніданком наодинці і знову в темряві. Коржик я проковтнув одразу, а воду випити не зміг - від неї боліли зуби і горло. Довелося чекати поки вона хоч трохи зігріється, але й тоді від неї зводило всі нутрощі. Коли ж вдалося заснути, мені наснилися жахи.

Що робити далі - я не знав. Я очікував, що скоро з’явиться Вірго, але минав день, другий, п’ятий - нічого. Мені приносили їжу, один коржик і кухоль крижаної води, від якої я блював й бачив нічні жахи, і забували про мене до наступного дня. На мої крики і питання не реагували. 

Спочатку я злився. На себе, на брата, на Колодара. На батька, на Смірену. І знову на себе.

Потім просто чекав. Чогось. Що щось трапиться. Зміниться. Що по мене прийде якимось чином звільнившийся Родосвіт, чи Гем передумає і врятує нас звідси.

Поки до мене не дійшло. Ніхто не прийде. Я тут назавжди. Доки не сконаю на цій брудній підлозі. Вірго й думати забув про мене. Брат сидить, мабуть, у такій самій клітці. А Гем…

Доволі балачок. Я мав діяти сам. Дійшовши цього вражаючого висновку, я відчув як зсередини спалахнув невеличкий вогник. Десь у грудях, біля серця. І тієї ночі мене зігрівав саме він.

Наступного дня, коли мені принесли їжу, я голосно попросив про зустріч з Вірго. Зуби стукотіли від холоду, але я намагався звучати впевнено. Охоронець нічого не відповів мені, тільки всміхнувся, як мені здалося, поблажливо.

Але Вірго з’явився того ж дня.

- А ти в нас нетерплячий, чи не так? І седмиці не минуло, а вже готовий домовлятися, ти диви. 

- Я готовий в-в-вислухати.

Вірго всміхнувся мені майже приязно. Про себе я назвав себе йолопом, але вдіяти нічого не міг.

- Вислухати? Хлопче, ти не у тому стані щоб ставити якісь умови. У ціх стінах тебе не врятує жодна твоя пісенька, якою б руйнівною вона не була.

Я затамував подих. Мені б тільки вибратися з цієї клітки.

- Можеш нічого не казати про башту. Я цю частину знаю й сам: піди знайди башту, якої не можна побачити ні вдень, ні вночі. І ніхто її крім тебе не побачить. І принеси мені те, що ти там знайдеш. Звучить знайомо? 

Я не втримав язика за зубами: 

- Звід-д-дки ви про те знаєт-т-те?

- По перше, ти щойно підтвердив, що все було саме так. А ще…ще я близько знайомий з майстром Колодаром. Бо, бачиш, мене теж посилали шукати ту кляту башту. І я її знайшов. 

Він замислився на мить, але швидко дав знак своїм помічникам. Ті з’явилися з темряви позаду нього і щось піднесли ближче до мене.  Цілу діжку тієї крижаної води, від якої в мене були самісінькі нічні жахи!

- Але ми відволіклися. Я хочу знати, що ще сказав тобі майстер Колодар перш ніж відпустити у цю захопливу подорож. Наприклад, шо він розповів тобі про Раматр.

- Я не роз-з-зумію про що ви. 

- Нічого, це не надовго, - мовив Вірго. Він відчинив клітку і його помічники зайшли до неї, схопили мене і окунули у діжку головою. Як я не брикався, але двоє громил виявилися сильнішими. Я пручався як міг і мене нарешті витягнули. Вода та випалювала моє горло, вона залилася у легені і тепер вони палали від болю. Я закашлявся, намагаючись позбутися води, й отямитися, коли мене щось схопило. 

- Taisli mel, - проричав Вірго, схопившись за мої скроні, у голові закололо і потемнішало в очах. Замиготіли визерунки десь там, у мозку, і мене вирвало самісінькою водою під ноги ворожбиту. 

- Супротив це добре, дуже добре. Буде цікавіше дізнатися що ти від мене приховуєш.

- Нічого…- видихнув я, намагаючись віддихатися. Але мене знову окунули в діжку.

…Вірго відпустив помічників перед останньою спробою. Він вже не окунав хлопця у діжку, той був непритомний. Вірго самотужки влив трохи води з джерела душ у хлопця, який лежав на брудній підлозі без тями. Це добре. Менше супротиву. Однією рукою торкнувся повік полоненого, іншою - точки над самим його серцем. І промовив старе закляття читання якого навчив його Брамар, коли він став ворожбитом і провів у них свій перший рік служби. Корисне закляття, і нарешті йому довелося спробувати те на комусь. І вода з джерела душ стала у нагоді - лорд Лірхельм не збрехав - вона виявилася чудовим провідником.

Але закляття пішло не за планом. Вірго ще не закінчив читати формулу, коли хлопець заметушився, прив’язаний до каміння, його било і підкидало на місці. А потім він запалав білим полум’ям і воно освітило підземелля, а решітки спалахнули наче сухе листя й осипалися додолу попелом. Вірго торкнувся пальцями полум’я і всміхнувся: