~ Над Скляним морем ~

Хтось наполегливо смикав моє крило, закуте у сталеву кольчугу живої лускатої броні. Задушливі пари виривалися з грудей, отруюючи і без того смердюче повітря. Я невдоволено смикнувся, звільняючи крило, й злетів вверх, ледь стримуючи роздратування. 

Моєму погляду відкрився чарівний вид на верхівки дерев, дбайливо загорнутих у крижані шалі. А над ними сіре, як дідова борода, небо. Але мені слід було бути пильнішим, й покарати дурня, що сунувся до мене. Я вже розвернувся у повітрі, й націлився на галявину з якої щойно злетів, коли голос у моїй голові наказав:

Прокидайся, час прокидатися.

Родосвіт розбудив мене засвітло і добре, бо всю ніч снилися самісінькі жахи, чого вже давненько не було. Найгірший ж з кошмарів був наяву: ворог знав, що ми вдерлися на його землі, слідкував за нами, і, швидше за все, зробить все, аби ми не дісталися своєї мети. Я провів ні день, ні два у роздумах, як цьому запобігти і нічого не вигадав. 

Один швидкий погляд у бік Родосвіта і я подумки подякував Ір’є за те, що брат все ще був зі мною. Якби мені довелося ще раз довіритися воронові, щоб врятувати брата - я б не роздумуючи зробив те саме.

Ми ретельно загасили багаття й закидали снігом наш нічний барліг. Брат звірився з пір’їною буревісника - ми й далі мали прямувати на північний захід. 

Йшов вже десятий день з того часу як ми покинули Сігіш і Храм Ночі - Woyagand. Братові рани гоїлися швидко, ми провели у упирів лише тільки седмицю. Вони не казали, що саме вони робили з ранами Родосвіту, але з кожним днем йому ставало краще. Вони, на наш подив, нічого з нас не вимагали за лікування й притулок. Взагалі, ці вампіри-цілителі виявилися не дуже говіркими, але піклувалися Родосвітовими ранами так, наче той був їм близькою ріднею. І все ж таки, мені стало легше, коли ми покинули їх гостинні землі й знову занурилися у Дарте Веліа. Я сказав Родосвітові, що вже звик жити у лісі, а він тільки всміхнувся. Але він сам теж повеселішав, щойно над нашими головами зімкнулися дерева, приховавши нас від поглядів. Як ми сподівалися.

Про Гема ми майже не говорили. Мені все на думку спадали його останні слова “ви про це пошкодуєте”, що аж ніяк не вкладалися у моїй голові. Він, виходить, стежив за нами майже від початку цієї подорожі, від самого Букова. Допомагав, оберігав. 

Хіба це правда - мовив тихо голосок у моїй голові. Чи він уберіг нас від Вірго, від діви, від роз’їзду князівської охорони…Він тільки сказав, що він піклувався вами, а сам, сам хотів визнати ваші секрети…Так, але…Але ж він дістав нашу зброю зі дна річки, він допоміг нам вибратися з Другецю, він поділився з Родосвітом власною кров’ю, аби той вижив!

Я нишком кинув на брата погляд, той впевнено крокував уперед, й не скажеш, що це він ледь міг підвестися на ноги ще кілька днів тому. 

Ні, Гем дійсно допомагав нам, вирішив я про себе. І від цього на душі ставало дедалі гірше.

Два дні ми прямували крізь ліс, аж поки той зненацька не змінився на пласке згір’я й пагорби. Холми стояли сірі, голі, лише денеде вкриті тонким шаром снігу, й рідкими, кволими деревцями, що майже стелилися по камінню і землі. На другий день нашої мандрівки цими місцинами ми зрозуміли чому все живе так линуло додолу. Здійнявся шалений вітер, який здував все, що стояло на його шляху. Ми теж не могли встояти рівно, нас одразу ж валило з ніг. 

- Добре що він хоча б дме у спину, - волав до мене Родосвіт, чіпляючись за крихітний чагарник, що стричав з голого каміння. - Повземо тоді уперед, бачив як ящерки це роблять? 

Я кивнув.

- Укрий обличчя! Торби на спину і ось, прив’яжи до руки мотузку!  Якщо що, смикнеш за неї! 

Брат прив’язав інший край мотузки до власної ноги. Підготовка виявилася нескладною і ми поповзли. Попереду брат, а я за ним. 

Ми не робили привалів того дня. Перехопили по шматку в’яленини, не здіймаючись на ноги і поповзли далі. Ночувати довелося таким саме чином, але жодного багаття не змогли розвести тієї ночі, вогонь одразу ж затухав, не владний справитися з силою вітру. Ми вирішили рухатися далі поки будуть сили. Залишитися на місці означало одне: замерзнути насмерть. 

Ніч була безлунною й орієнтуватися виходило лише за допомогою пір’їни буревісника. Хоча нам і доводилося час від часу зупинятися і ховати її від приголомшливого вітру, аби зрозуміти у який бік та вказує. 

Дивно, але мені не було так же й холодно повзти, хоча братове посиніле обличчя лякало до півсмерті кожного разу коли ми зупинялися, щоб попити води, чи перехопити кусень чогось їстівного. Лише те виття у вухах доводило до сказу, але з цим я нічого не міг зробити.

Вітер стих аж наступного ранку і ми одразу ж і одностайно вирішили перепочити. Я розвів багаття (викликати вогонь вдалося з першої ж спроби, промайнула в голові пихата думка) і відправив брата першим відсипатися. Мені не так вже й хотілося спати, хоча я й провів минулий день і більшість ночі повзаючи по мерзлій землі.

Поки брат відпочивав, я коротав час тренуючись з кинджалами, й повторюючи літери, яких мене вчив Родосвіт. А ще тренувався дивитися іншим поглядом, тим що бачило усе приховане. Я знав, дуже скоро мені знадобиться вся моя вдача, щоб побачити ту башту. 

Вирушили далі аж у сутінках. Знову пір’їна допомогала нам знайти шлях, хоча тепер, коли вітер вщух, нам нічого не заважало пересуватися на двох ногах і тримати її без побоювання, що вітер утягне її за собою.