~ Кров і сніг ~

- Здається мені, ми забрали сильно на південь, мали б раніше повернути на захід, - зауважив брат, роздивляючись навкруги. І дійсно, ми йшли Великим Лісом вже кілька днів, по самому його південному кордону, аби не попастися на зуби тим, хто мешкає у нетрях. Але замість того, щоб опинитися на березі моря, як казав Колодар, ми вийшли до засніженого степу. 

- Де це ми?

- Хотів би я знати, - відповів брат озираючись. Насправді, тут не було нічого, крім снігу. Сніг, сніг, сніг, він лежав усюди, куди досягав погляд. Ані схилу, ані річки, ані деревця. Нічого, крім білої пустелі навколо.  

- Можливо, ми дійсно вийшли трохи південніше, ніж мали б… - брат дістав з-за пазухи чарівну пір’їну, дарунок ворожбитів, і спохмурнів. - Ні, напрямок наче правильний, ми весь час йшли лісом на захід, майже зовсім не повертали на південь, ми мали б вже вийти до моря. Тож, море має бути десь попереду. А ці степи…

Він спохмурнів ще більше і брови зійшлися в одну лінію на його чолі:

- Ці степи не віщують нічого доброго. 

- Чому?

- Пригадай, що сказали гмури. Окрім Едасу і гмурів у цій частині континенту живуть лише упирі. І вгадай що, гмури не оселяються у степах. Тож, або тут табори Едасу десь неподалік, або території вампірів. Ні те, ні інше нам не підходить.

Я зітхнув.

- Як там твоє плече?

- На місці, - підтвердив я і принюхався. - і кров’ю не пахне зовсім, холодно ж бо. Та й золотарник працює.

- Жаль, немає з собою часника. От він перебиває усі запахи.

- Треба було те сало прикласти до рани, а не їсти, - посміхнувся я. Братове обличчя теж осяяла крихітна посмішка.

- Добре, звіримося з напрямком, - брат дістав пір’іну і знову вдивився, куди вказував її кінчик. - Гадаю, так і є, ми забрали трохи на південь. 

Ми дерлися степом доволі довго. Завія то сильнішала, то відступала. І коли налітав лютий вітер, мені хотілося закопатися в той сніг, аби тільки сховатися від вітровію. Але той оманливий затишок, що обіцяло покривало снігу на землі, не був того вартий. Ми вперто тягнулися вперед майже не відчуваючи ніг, та й усе тіло вже свербіло від холоду і тряслося. 

- Чого тут так холод-д-дно, - промурмотів я, ні до кого не звертаючись, але брат якимось чином почув.

- Бо степ. Вітер дужчає. Тримайся, здається, це буде вітролом. 

Я й тримався. Але все навколо було білим-білим і ніщо не впадало в око. Однієї миті мені почало здаватися, що ми нікуди не рухаємося, що ми тут так й залишимося, у цьому степу, двома бурульками. Найгірше було те, що від холоду, ліва рука наче почала брати наді мною верх й поступово морозила все тіло далі й далі. 

Я трохи не підскочив, коли перед нами вигулькнули дві постаті у обладунках дивної ковки і зашипіли до нас, наставивши на нас списи:

- Ulo isiliarana? Uve oggana? 

- A L’eho Tremata. - Відповідав брат. Наступної миті постать звернулася до нас склавінською:

- Люди. Так і не сссказали хто такі. Ви тхнете кажачами, їхнєю проклятущою магією.

- Ви й самі відповіли. Ми - люди. Та знаєте, в дорозі не сталося нам до бані потрапити, пробачте нам. Як дістанемося моря, обіцяю, тут же й вимоємося.

- Розззумний так, занадто…як на людину…

А інший додав:

- Люди не ходять ззземлями Woyganad. Тут на них чекає лише bás…сссмерть!

- Ми й не збиралися до ваших земель, панове. Ми просто заблукали, трошки. Ви нам підкажіть в який бік нам буде швидше дістатися берегу моря і ми собі підемо.

Обидва завмерли, не очікуючи такого нахальства, а Родосвіт вже потроху відходив у бік. 

- Туди? - він вказав на північ. - Так і знав, що ми трохи занадто завернули на захід. Ну, дякуємо хлопці, за підказку і допомогу, підемо ми. 

- Не думаю….

- А ви не думайте, ви й так нам добряче допомогли. Нащо вам си турбувати. Воно того не варте. 

Я дивився на брата і не міг зрозуміти, що з ним таке. Він поводився вкрай дивно, я не розумів чому, але відчував, що це був саме той випадок, коли я мав мовчати. 

Обидва охоронці ступали за нами не опускаючи своїх списів. Брат наче намагався заговорити їх, але ті не велися.