~ Очі Велетня ~

Чорти вочевидь побоювалися яскравої магії ельфів, що сипала срібними іскрами і боляче жаліла їх тіла. А від обладунків воїнів ходив такий страшний холод, що хітніки юрмилися один до одного, аби тільки опинитися якнайдалі. Кілька чортенят відокремилось від юрби й попростувало по залі в наш бік.

Все це я відчув, щойно ми наблизилися до зали, де зібралися хітніки. Ми зістрибнули з саней трохи раніше, тож Едасу побачили пустий віз і тільки. Але тепер ми мали складнішу задачу. Вибратися живими на той бік. Й бажано непоміченими.

- Хітніки, їм страшно. Вони не хочуть тут бути, - прошепотів я братові, та гмури все одно почули. 

- І звідки ти це знаєш?

- Просто знаю. Їх залякали, їх утримують тут проти їх волі. Я це…відчуваю. Вони не можуть противитися тієй волі що привела їх сюди, але вони б радше повернулися до лісу. 

- Тож, це Едасу їх утримують? Як?

- Не знаю, - тільки й сказав я.

- А я не можу зрозуміти, чому до них не дійшло що такий натовп легко б впорався з цим крихітним загоном ельфів. Скільки їх - тридцять? - перепитав Миртаг.

- Сорок два, - відповів Родосвіт, що вже перерахував усіх у полі зору.

- Ось, сорок два воїна. Та їх у капусту порубати дві хвилини роботи! 

- Ця воля, вона - гнітюча. Хітніки може й допетрали б, але на них хтось впливає. Жодної гадки, як саме чи хто це робить. 

- Може той, хто відчинив прохід, - замислено мовив Долган і сперся на власну сокиру. - Але нам треба вигадати, як звідси вибиратися. Вони дуже швидко почують нас якщо не заберемося звідси. 

- Ви кажете це Зала Семи Доріг? Тобто тут є й інші шляхи, так?

- Так, але перехрестя доріг аж ось там, - Миртаг вказав напрямок де зібралося найбільше ворога. - Туди просто так не дістатися. До того ж, вам треба назовню, а не у інші переходи. А нам… - він кинув погляд на старшого гмура.

- А нам треба деінде. 

Я роздивився навколо наскільки дозволяла півтемрява. Колія, якою мандрували наші санчата, виявилася дійсно вузенькою, як я і відчував дорогою сюди, і обривалася з обох боків зненацька. А скільки сот ліг підземелля було під нами - того не знали мабуть й самі гмури. 

- Не повертатися ж нам назад, - промурмотів я. - Там на нас теж чекає гарячий прийом…

- Якби ж ці вилупки не були б такими чутливі до запахів, то може ми б й проскочили. Але ж вони й голого комаху почують, - зауважив Миртаг.

- Треба думати, й швидко, бо вони вже поруч з рельсами. Ще кількасот кроків й нам не вибратися крізь той натовп. 

Пальці самі рушили до моєї скриньки. Я перебирав різні мішечки, підносив до обличчя і складав назад.

- Що ти робиш? - спитав Родосвіт, помітивши мої дії.

- Шукаю. Це…це може спрацювати. Але я не впевнений. 

- Що може спрацювати?

- Чорний тмин. Він сильний і перебиває інші запахи. Добре ще б мати кілька гілок розмарину, але ж ми не яловичину маринуватимемо.

Я потягнув носом біля чергового мішечка і ледь стримався, аби не закашлятися. 

- Ось! Тут небагато, але якщо припорошити нас ним, то може спрацювати. Я так думаю.

Брат вагався. А гмури дивилися ще більш скептично за нього. Але обирати було ні з чого. Родосвіт рішуче простягнув руку по мішечок і скомандував:

- Простягніть долоні. Добре, ось. Кожному нанести за вуха, на шию, на зап’ястки. Під пахви, якщо щось залишиться. Там запахи чутно сильніше за все.

Ми дружньо бруднилися у чорному тмині.

- Мені цього тмину на пів ніздрі, - буркнув хтось з гмурів.

- Намагайтеся не вдихати його, - зауважив Родосвіт і гмури пробурчали у відповідь щось незрозуміле. 

Коли все було готово, ми вишукалися один за одним. Попереду Долган, за ним Родосвіт, потім я, а завершував наш стрій Миртаг.  Батьків арбалет довелося повісити на спину, щоб не заважав рухатися навприсядки, але я витягнув з сапога захалявника.

- Нам головне проскочити поки вони не ступили на колію. Вона завузька щоб пройти непоміченими. Й пригніться якомога нижче, знизу тягне холодним повітрям, до того ж у напрямку печери, а не навпаки, більше шансів, що нас не почують.

В голові виникло питання, на що ці хітніки чекають тут. Або на кого? Але я не встиг його поставити, бо ми вже рушили уперед.

Добре, що першим ми поставили Долгана, він знав цю колію й не так страшно було думати що ми десь оступимося й впадемо в прірву. Шлях забирав трохи праворуч, приховуючи нас від хітніків і ми додали шагу. 

У вухах щось шалено бухкало, а в очах було темно не тільки через мізерне освітлення підземелля. Але я змушував ноги переступати й крокувати далі, так тихо й швидко, як тільки міг. Скоро від цієї біганини навприсядки в мене заволали усі м’язи, але то було ніщо, порівняно зі страхом бути схопленим.

Холодна поверхня захалявника тримала мене у свідомості.

Колія знову завернула ліворуч, і чорти були вже поруч. Хітніки зазвичай бігали дуже швидко, але зараз, вони не бігли уперед, тож ми мали добрі шанси вийти живими з цієї пригоди. Темрява й тмин теж зробили свою справу.