~ Гмурська стежка ~

Ворон так і не повернувся. Ми чекали на нього цілих дві тіні, хоча Родосвіт і робив вигляд що просто перевіряє аби ми не забули нічого, проте птах не з'явився. Погода тим часом гіршала - збиралося на завію. Не в змозі залишатися на місці щоб не потрапити у снігову пастку у цих пагорбах, ми вирушили далі без нашого проводника. Десь у глибині душі я сподівався що він нас знайде куди б ми не пішли, проте розум казав не розраховувати на те.

Сонце ще не піднялося над обрієм, а ми вже покинули печеру що дала нам притулок у найтемніший час. Небо затягнуло низьке хмаровиння і надія на сонячний день зовсім згасла. Неприязний, вимогливий вітер налетів на нас, наче та шуліка. Я обернувся щоб подивитися на печеру, поки ще міг її бачити. Останнім, що я зробив, перш ніж ми покинули це місце - залишив усі ягоди, що зміг зібрати, ведмедю на плоскому камінчику біля проходу у глиб печери.

- Прощавай, друже, - буркнув я. За якусь хвильку печера скрилася від наших очей. Ми покидали приріччя, залишаючи Другець, Склавіну і саме сонце позаду.

Того дня ми пройшли багатенько, і, як і я відчував, ночувати довелося у сніговій ямі. Не найкращий ночліг, проте нічого ліпшого знайти не вдалося. Ми сиділи спина до спини біля входу в наш барліг: брат стискав срібний списом, поки я намагався трохи подрімати. Без ковдри, без шапки і без кожуха - виходило кепсько. Коли він нарешті розбудив мене, займався світанок.

Наступного дня ми влаштували засідку на зайця. Родосвіт побачив крихітні сліди на свіжому снігу і підшукав нам місцинку між дерев. Все було б добре, якби не довелося так довго чекати. Ноги затерпли, руки закоцюбили, носа я й зовсім не відчував. Я занурив обличчя глибше у платок і стримався, щоб не поплескати по ногах і руках аби хоч якось зігрітися. Рука мимоволі, від немачогоробити, потягнулася до кинджалів. Вони були міцнішими і довшими за мій ніж, та й вправлявся з ними я вже краще.

Брат не ворушився, і я кілька разів концентрував на ньому погляд, аби помітити маленьку хмарку від його подиху. Він не дивився на мене після того випадку у печері, і я не знав, чи червоні очі знову поверталися до мене, чи ні. Проте, ворон так і не знайшов нас, тож ми були у безпеці, якщо так можна було сказати. 

Мене вкотре перетрухнуло від холоду. Я стенув плечима і дрижаки пробіглися по всьому тілу. Перевірив ситуацію навколо. Місцина була справді дика: щільне гілля берез сплелося навколо крихітної галявини, створюючи непомітну схованку на роздоріжжі. Брат роздивлявся на всі боки, міцно стискаючи арбалета. Я знав, що це очікування може тривати більше кількох тіней, може навіть пів дня. І сподівався, що мінливий вітер не розкриє нашу засідку.

З-за хмар вигулькнуло сонце. Воно вже стояло височенько і я порахував - ми вже стирачали цілі три тіні у тій засідці. Крізь мерзлі віти до нас заглянули сонячні промені, але зовсім не гріли. З кожним моїм подихом я рахував час, міркуючи коли це очікування завершиться.

І ось, з далекого кінця нетрів долунав низький звук. Та єдиноразовий, наче легкий подих. Брат не шолохнувся, лише беззвучно натягнув тетиву. Я дослухався до звука. Щось у ньому було неправильне. Серце тварини б’ється не так!

Перш ніж я зрозумів що роблю, я вчепився долонею в арбалета. Стріла впала додолу. 

- Що ти робиш!?

- Це не тварина. Я чую його серце. Це людина!

- Що ти верзеш!? - не повірив брат і підібрав стрілу. Але не підняв арбалета. Він дивився на мене з недовірою, але потім сплюнув під ноги:

- Чорт з тобою. Якщо ти прав…краще впевнитися. Сиди тихо. 

На галявину, за якою ми стежили, вийшла людина. Чоловік. На голові старезна бараняча шапка, в руках - простий лук. Він носив звичайнісінький жупан і старі лапті. Навіть в мене була краща обувка.

Брат безшумно навів на нього арбалета і сказав: 

- А ну стій, не ворушися. Хто такий? Звідки тут?

Мисливець завмер на місці, але я бачив його очі, погляд мандрував галявиною, намагаючись знайти нас. 

- Марцин я. З Нагірянки, простий мисливець, - спокійно відповідав той. Я відчув і спокійне биття його серця і здивування, яке линуло від нього.

- Він не боїться, лише розгублений трохи, - прошепотів я братові, а той тільки головою хитнув, мовляв, не заважай. 

Мисливець дійсно не боявся. Хоча і стояв не ворухнувшись - але я не відчував його страху. 

- Розкажи, що таке коїться у Нагірянці, що ти забрався сюди, в такі нетрі? 

- Я на полюванні, ось зайця вполював, - він повільно повернувся навколо себе, аби продемонструвати тушку, прив’язану до поясу. - Не шукаю непрємностей. Як ви опустите арбалета, то можемо спокійно погомоніти.

- Як знаєш, що в мене саме арбалет?

- Почув дзвін тятиви, - так само спокійно відповідав дід. 

Родосвіт кивнув і ми вийшли з засідки. Мисливець схвально зауважив:

- Нічогеньке місце для засідки. З дороги й не розбереш, що у кущах щось або хтось є. Заходили з іншого боку, щоб не залишити слідів? 

Може мені здалося, але він наче з полегшенням видихнув, щойно побачив нас. Не розбійники, і те хліб. 

- Вибачте, Марцине. Часи такі, що з арбалетом маємо і спати, і до вітра ходити.