~ Печера ~

Щойно наді мною зімкнулася темна і бурхлива річна вода, як я втратив розуміння де - верх, а де - низ. Під водою було трохи тепліше аніж на поверхні, але те мало мене заспокоювало, бо у тій млі нічого не було видно.

Ворожбитська ковдра потонула одразу ж. Я відпустив її, щойно відчув як вона тягне мене на дно. Пальцям не було за що вхопитися, тому я відчайдушно хапався за саму воду поки міг. Борсався, поки вистачило повітря у легенях. Потім ще трохи, аж доки щось із силою не потягнуло мене до себе і я забився пручаючись. Зрештою, я винирнув, відчув морозне повітря у легенях, що обпікло мені обличчя і очі, сплеск й тихій шепіт брата.

- Тихо ти! Це я. Дихай давай. Не чіпляйся так, втопиш ще. Греби тихенько за мною. Менше плескоту, за нами все ще можуть стежити.

Я все ще нічого не бачив, крім ледь помітного блиску води у темряві. І хоча це страшенно дратувало, я сподівався що наші переслідувачі так само не бачили у цій темряві.

Ми виповзли на брудний берег виснажені, мокрі, змерзлі, у тіні та піску. Але живі. Я трохи не викашляв власні легені, брат так само склався навпіл поруч зі мною і дав волю кашлю. Та Родосвіт не дав мені залежатися. Щойно ми віддихалися і у боці припинило колоти, він важко підвівся і штурхнув мене у бік:

- Так. Піднімаємося і рухаємося у той пролісок до холмів. Зараз. 

Я кивнув йому, а сам спромігся тільки сісти і притулитися до валуна. У голові паморочилося і все стукотіло. Я не одразу помітив, але дуже скоро зуби також почали стукотіти.

За тим стукотом я майже не чув інших звуків. Скільки б я не дослухався до навколишніх звуків - не чув жодної погоні за нами. Так, на протилежному березі бігали зі смолоскипами і щось волали, але дуже швидко все знову стихло. 

Слава Ір’є, ніч була повністю безлунна. Калатання крові у вухах доволі швидко присмирішало і я відчув як мене потягло у сон. Недобре. Якнайшвидше я підвівся, щосили ігноруючи мокрий одяг і стукотіння зубів. 

- Що ти зад-д-думав? 

- За мною, - відказав брат, ще блідіший за мене і покрокував геть. 

- Куди? 

- За мною, я сказав. 

- Я не м-м-можу.  Не від-д-дчуваю кінцівок. З-з-змерз весь.

- Зігрієшся дорогою, - кинув брат і похапцем трохи не пострибав по снігу вверх, до холмів. Я не витримав і майже заволав до нього: 

- Припини тягнути мене як д-д-дурне цуценя! Я маю знати куд-д-ди ти мене вед-д-деш! А ти! Ти ста-та-тавишся д-д-до мене як до дитини! Д-д-досить твоїх наказів! Я - д-д-дорослий вже!

- Тихо! - зашипів брат і підняв угору руку дослухаючись. Але з мене було досить. Не зважаючи на холод, на страх, мене охопило щось таке гаряче, шо я не витримав і дав відсіч.

- Та чорти б взяли т-т-ту погоню! Ми щойно трохи не з-з-загинули! І я з-з-змерз! З-з-з мене д-д-досить!

Родосвіт звузив очі, схопив мене за плечі, струснув добряче і зауважив повним люті, але тихим голосом:

- Я триматимуся з тобою як з дитиною, доки ти поводишся як дитина. Так, ми щойно трохи не загинули. Але я не хочу щоб ти видав нас власним вереском і довів їхню справу до кінця. Тобі страшно, я розумію, мені також. Але це не причина для того, щоб скиглити як поранена свиня. Тож збери свої шмарклі докупи, стули рота й роби що я велю. Зрозуміло?

І я побачив у Родосвітові не свого брата, але командира, того хто поведе за собою навіть на смерть, бо такий наказ. Незважаючи на страх, біль, жах, лють, на все те, що він ховав за маскою байдужості і відокремленості. І в мене відібрало мову. Аж поки він не струснув мене ще раз, вимагаючи відповіді. Мене досі тіпало, але перша хвиля жаху минулася і я відповідав, склонивши голову:

- Я…я втомився, брате. Я більше не можу. Не піду я нікуди. 

- Тоді ти залишишся тут і змерзнеш насмерть! Ти цього хочеш?! 

Він тримався краще за мене, але я все одно відчував, як його трусило. Щось із ним теж було не впорядку. Чомусь це розрадило мене у ту мить. Добре. Хоча б не один я страждаю. Родосвіт знову підійшов до мене і мовив:

- Ми втекли з пастки, ми цілі і ми щось вигадаємо. Тільки не можна зупинятися. Ніяк. Треба йти.

Цього я не очікував. 

- Але…але ж в нас нічого нема. Все потонуло. Нам не дійти не те що до тієї башти, але хоча б до найближчого селища, щоб обігрітися. Що б ми не робили, ми просто змерзнемо у цьому лісі. Ми…ми приречені. Це кінець!

Брат стиснув моє плече і підбадьорив:

- Поки ми живі - ні. А ми ще живі, чи не так?

Нічого не прийшло мені на думку, аби відказати братові. Я стис крижані губи і з силою закивав, наче це могло допомогти мені зігрітися. 

Берег виявився майже пласким, лежав широким піщаним півмісяцем. На межі з лісочком, що відокремлював річку від холмів, він різко підіймався вгору. Родосвіт знайшов для підйому доволі пологий схил; скоцюрублені деревця, що зростали на ньому, дуже зручно розташувалися по боках, і ми трималися за них коли піднімалися вгору.

У проліску брат кілька разів зупинявся, начебто щоб почекати поки я не наздогоню його, але я відчував щось ще. Щось, чого не міг пояснити. Нарешті ми піднялися до холмів, де не стали довго вовтузитися, а просто знайшли першу ліпшу печеру. і досить швидко змайстрували собі барліг. Пролісок навколо увесь поріс кволим гіллям, ми наломали багацько хмизу на багаття поки ломилися до печери. Як могли замаскували за собою прохід, і потягли гілки до середини.