~ До копалень ~

Мені вже довелося змиритися з братовою скритністю, тому спочатку я не розпитував куди саме ми прямували. Чи не байдуже де прилягти - аби тільки не просто неба. І бажано, щоб нас не з’їли і не вбили при тому. А усе інше - то таке. Несуттєве.

Але коли ми зійшли зі стежки, що вела на південь, і подалися по снігу навпростець до лісу, я насторожився. Швидко сутеніло і повітря наче завмерло, обіцяючи нову завію, а смереки, що верхівками діставали до неба, погрожуюче поскрипували. Так було і тієї ночі, коли на нас напала діва. Бррр. Мене пройняли дрижаки, щойно я пригадав мертве обличчя страховидла, що реготало і кидалося на нас. 

Брат вперто пер до лісу, і лише коли ми дісталися проліску, він обернувся назад. Я й так знав, що за нами нікого не було, тому не обертався. 

Серед дерев Родосвіт затримався на якусь мить: наче щось пригадував, чи рахував куди саме йти. Мені нічим було йому допомогти: ані попереду, ані позаду я не відчув нічого такого, про що варто було натякнути братові. Нічого навколо не вказувало на близькість житла. 

Я не встиг остаточно закоцюбити, коли брат визначився із напрямком. Він махнув до мене рукою, мовляв, ходи за мною, і покрокував глибше у ліс. Ми минали засипані снігом яри, заплутані у хмизі кущі, натикалися на канавки, в які я те й діло падав. Словом, просувалися ми так повільно, як тільки могли. Коли ми нарешті видряпалися на стежину, я виглядав як ведмідь, що виліз з малинового гаю - по всьому обличчю подряпини, в одязі застрягли гілочки і залишки ожинника. Засапані, проте живі і майже неушкоджені, ми покрокували далі вже з більшим комфортом. Тропинку під ногами, звичайно, вкривав товстий шар снігу, проте колись її добряче розчистили і, навіть, вимостили камінням. Брат зрадів їй наче старій подружці, з якою вони провели немало часу разом у минулому і ось зустрілися знову, за горнятком чогось міцного.

Родосвіт впевнено вів нас далі, час від часу перевіряючи чи не було за нами погоні. Але всупереч моїм очікуванням, все було тихо. А коли хуртовина наздогнала нас, я побачив у крихітному просторі меж дерев попереду темний, величний силует, частково прикритий голими гілками та густим листям зимового лісу. Оце так палац! Хоча при наближенні то виявився просто великий дім; розграблений, покинутий, знищений роки тому. Зруйновані стіни і вкрите мохом каміння вказували на невідворотній плин часу, і від будівлі так і віяло сумом. Подвір’я ж стояло тихе й спокійне, за винятком випадкового відбитка лапи лісової істоти.

Ми ступали ближче. Родосвіт по свійські попрямував одразу до входу. Але нам довелося відступити: вхід у замок стояв напів прихований мертвим плетінням дикого винограду, а важкі дерев’яні двері, здається, примерзли одна до одної від холоду. 

- Що це за місце? - вихопилося у мене. - Де це ми?

- Другецький замок, чи справедливіше буде сказати  - рештки Другецького замку, - буркнув брат, не залишаючи спроб забратися всередину.

- Ми ночуватимемо у палаці? 

- У палаці, еге ж.

- А там хтось живе?

- Хіба що такі самі волоцюги типу нас, що не знайшли іншого притулку, - відказав брат, упевнено мордуючи чоботами недоторканий сніг навколо замку. - Ходімо далі, там має бути ще один вхід. 

- Я не бачив жодних слідів. 

- Я теж, це на краще. Про це місце не мають особливо знати, тож ми будемо у безпеці. 

Біля другого входу, про який згадував Родосвіт, на одній з занепавших шибок на нас вже чекав ворон. Він дзьобав стіну, затягнуту засохлим плетінням. Як ми з’явилися - він припинив те безплідне заняття і уважно подивився на нас своїми очима-бусинами, немов питав, і де це вас носило стільки часу.

- Вороне, друже. Чи це ти?

- Це просто ще один ворон, - відказав Родосвіт. - Хоча й дивно, що він підлетів так близько до людей. Вони, зазвичай, розумніші.

- Ні, це той самий, - чомусь заперечив я. І справді, чи не таке ж саме пір’я носив наш приятель? Наче з посрібленими кінчиками. - Це точно він.

Брат не став сперечатися, він затято боровся з дверима, які намертво заїли крига, іржа і пліснява. Він кряхтів як той старий дід, що перебрав сивухи, впав і не міг самостійно підвестися.

- Не надто гостинно, - роздратовано озвався брат до будинку після чергової невдалої спроби, і зробив кілька кроків назад. Він уважно вдивлявся у стіни і вікна, і вдача посміхнулася нам. Трошки далі, за сухостоєм ми напали на прохід прямо в стіні замку, з якої колись витягли кілька каменів, а інші випали з часом.

Всередині було темно, крізь отвір намело достобіса снігу, проте брат впевнено рушив вперед. Судячи з безладу, саме сюди продиралися перші волоцюги, що посягнули на покинутий замок. Всюди валялися рештки лав і поламани шафи, мабуть тут колись була комора. Родосвіт обережно заглянув у двері, за якими було так темно, що хоч око виколи. Я ж втомлено слідував за братом і радів тому, що інші стіни замку стояли доволі впевнено. Ворон залетів у щілину в стіні разом з нами і вільно вмостився в мене на плечі поки ми шукали місце для ночівлі.