~ Ворон ~

Настоянка з духовника подіяла - злий дух то був чи ні, але після нічної пригоди я спав без жахів, зовсім без снів. Хоча Родосвіт і наполіг, щоб ми спали по черзі. Гмури вчинили так само. Газдиня ж всю ночі провела біля сина. 

Вранці Беата вийшла до нас бліда як той привид, проте виглядала рішуче. В її очах застиг той самий вираз, що я часом спостерігав на братовім обличчі коли ми гостювали у ворожбитів. Жінка сказала:

- Я зроблю як ти сказав, Родосвіте з Заозер’я. Якщо в сина є шанс, я маю ним скористатися. Я піду до Відьомчої гори, і якщо…якщо ворожбити допоможуть, я й слова поперек не скажу.

Брат вклонився жінці і Беата повернулася до мене, в руках вона щось стискала.

- За те що допомогли меня, я хочу віддячити. Не маю нічого особливого але…ось, тримай. Вони стануть тобі у нагоді, хлопче.

Газдиня протягла мені старі рукавиці: теплі, зручні, з окремим пальцем для стрільби. Вклонившись, я прийняв подарунок.

- Це були чоловікові. Сам зробив, а тепер вони твої. Нехай служать тобі вірою.

Я почервонів, пробубнів тихе “дякую”, й примірив подарунок. Трохи завеликі - та все одно - це були дуже добрі рукавиці. У голові промайнуло, як би мені приторочити їх до рукавів аби не загубити й ці.

Беата ж обернулася до Родосвіта і застерегла:

- Не відаю куди саме веде вас доля, але маєте моє попередження: ви не зустрінете на півночі нічого окрім смерті.

- Ви не знаєте, куди ми прямуємо.

- Ваша правда, не знаю, але маю трохи каші в горщику, - вона постукала себе по скроні. - Ви прийшли з півдня, а єдиний шлях що веде звідси крім півдня - на північ. Майже три седмиці тому повз Мазурок пройшов загін воїнів, вони несли блакитні плащі і чорну волю за собою. Пройшли повз нас, забрали все що змогли, ми ледь встигли сховатися у підпіллі. Гадаю, покинуте селище їх не дуже цікавило, і вони одразу ж пішли далі, на південь. Але хто зна, чи всі вони покинули ці місця. По інших хуторах теж пройшлися, проте у більшості, люди встигли поховатися по лісах. А п’ять днів тому, до Прешена промчали вершники зі знаками Священного вогню, промчали і не повернулися. Тож слухайте моє слово: як вийдете з Мазурок, не деріться до шляху, тримайтеся лісу, і дістанетеся Баштівець - прикордонники там наразі мають стежити за всіма дорогами навколо. Може вони допоможуть вам. Порадою, абощо.

Брат нічого не відповів, лиш вкотре вклонився Беаті, і ми нарешті сіли за стіл. Поснідали ми власними запасами і трохи залишили трав для лікування Долгана і для Беати. І духовника для Чеслава. 

Нарешті, Родосвіт мені скомандував:

- Час й нам йти далі. Збирайся, за чверть тіні виходимо.

Та перш ніж ми покинули хату, я бачив як брат передав щось маленьке Беаті, а вуха тільки почули:

- Віддай це тому, кого зустрінеш на Відьомчій горі. Його всі зватимуть Брамарем. Він допоможе тобі, і, сподіваюся, нам.

Наш шлях лежав по вуличках Мазурок далі, на північ. Нам довелося продиратися крізь розкидані залишки будинків, від яких піднімалася сіра димка і я мав визнати, Беата казала правду. Ці руйнування не могли бути давнішніми, це зробили зовсім нещодавно. Мабуть, то дійсно були Едасу, коли минали ці місця. За переліском ми таки знайшли вказівний камінь, і Родосвіт замислився перш ніж ступити на вторований шлях.

- Так, кордон вже поруч. До міста йти усього кілька тіней і трактом швидше дістанемося туди.

- Але Беата сказала…

- Гадаєш, я забув що вона сказала? - набундючився він. - Лише не знаю, чи варто дослухатися до її поради.

- Засідка?

Брат стенув плечима. 

- Швидше просто згаємо час: Погомоніти з прикордонниками то добре, проте, вони не скажуть нам нічого з того, що справді допомогло б. Ще й навпаки, розпитуватимуть хто ми такі і куди премося. Втім…подивимося, якщо буде час, може й завернемо до тих Баштівців.

На тракт ми так і не ступили, йшли переліском і повільно до того ж, бо ліс добряче занесло снігом. Проте, чим далі ми відходили від селища, тим більш тривожно ставало на душі. Хоча стояв білий день, і серед дерев мені ввижалося не так страшно крокувати ніж на відкритому з усіх боків шляху, вкритому свіжим сніговим шаром, але…але я знову відчував на собі той дивний погляд. І від того нутрощі тріпотілися наче гілки під час завірюхи.

- Як далеко до Прешену, ти кажеш? 

- До ночі маємо дійти. Скоро буде вільний від дерев шлях, почнуться гори - тоді підемо лижами.

Хто б міг подумати, я навіть зрадів коли почув це! Якби ж Родосвіт сказав мені дві седмиці тому, що я вподобаю цей незвичний метод ходіння по снігу, я б розсміявся йому прямісінько у пику. А тепер вважав їх за ліпшого друга у цій подорожі. Лижі - то добре. Вони швидші за ноги, а по такому снігу - це найшвидший з можливих варіантів.

Що не тішило, так це погода. Швидко темнішало, і не через близький захід сонця. Небо за якусь мить затягнуло сірими тучами і я майже міг торкнутися тих хмар, що проносилися повз. І, природньо, відразу посипав свіженький сніг, щомиті набираючи сили.

Щойно Мазурки скрилися за сніговою завісою і шлях став забирати вгору, як ми побачили на краю лісу зграю воронів. Дивно, ті не здійнялися у повітря налякані наближенням людей. Ні, натомість вони спокійно сиділи на снігу, ніби очікуючи на знак. Наказ. Тощо. Я перерахував їх - одинадцять однакових птахів дивилося на мене цими блискучими очима-бусинами. Одинадцять, непарна кількість, то не на добро, подумав я.