~ Сон і кошмари ~

Як швидко ми не ковзали лижами по снігу, залишаючи Високий ліс позаду, та все одно ми не дісталися міста. Щойно стемніло, завія, яку я до того призвав, наздогнала і захопила нас. То було вже недалеко від Прешену - максимум три-чотири тіні навпростець на лижах, як сказав Родосвіт. Проте, ми мали шукати прихистку на місці, бо до ранку ми б гигнули у тому сніговому вихорі.

Я майже чув як брат скрипів зубами і мурмотів щось на кшталт: як здіймати негоду, так він перший, а як прибрати за собою, так зась. Та можливо то мені лише так почулося.

Чесно кажучи через ніч і затяжну хурделицю я анічогісінько не бачив навіть на відстані випростаної руки і тільки відчував що ми все ще спускаємся наче зі схилу, й намагався не відставати від брата. У якусь мить відмітив про себе що Високий ліс вже позаду, а потом сніг зтер для мене розуміння де право, де ліво, де небо а де - земля. Залишилася лише чорнота навколо, бо небо і місяць затягнуло товстим шаром снігових хмар.

З часом під лижами почали траплятися кущі, повалені дерева, хмиз - все це припорошене свіжим снігом. Йти далі лижами стало неможливо.

Брат зробив знак зупинитися посеред тієї чорноти, трохи приправленої снігом, я послухався і одразу ж втратив відчуття простору. Родосвіт заволав до мене скрізь шум завії:

- Десь тут мала б бути стежина, щоб минувати трясовину. Але де ж її зараз знайдеш. Одне добре, той вилупок тепер не знайде нас у цій заметелі. Ніяк не знайде.

- Що за трясовина? Де це ми? Як ти знаєш куди йти? - крикнув я до брата і відчув як спиною промайнули дрижаки. Родосвіт постукав рукавицею по скроні.

- Це Високі Низини, тут починається передгір'я, Другецькі пагорби. Я вже бував саме тут і не раз. Дай-но мені подумати.

Він трохи поміркував, походив навколо з пір’їною ворожбитів, що мала вказати напрямок, а потім зробив знак зняти лижі. 

- Такий вітер, що це нам не допоможе, - він обережно сховав пір’їну назад під кожух. - Проте драговина мала б замерзнути вже. Підемо навпростець. Якщо натрапиш на великий камень, десь заввишки з тебе - крикни мені, добре? 

Ми зняли лижі і обережно двинулися по Низинах. Батько колись розповідав мені про них: ніщо не росло на цих схилах: занадто заболочених, щоб їх орати, занадто глинистих і солоних від близькості гір. Підмерзла під шаром снігу болотиста земля відмінно пружинила під ногами, і ми впевнено рухалися вперед, ледь прикриті від вітру низьким частоколом кволих ялин, що позначали дугу запущеного лісу. 

Завія сильнішала, кружляла навколо нас, одразу ж замітаючи і наші сліди. Вже деякий час до нас доносилося приглушене вовче виття з лісової глушини, підганяло нас і змушувало рухатися на межі можливостей. Я міг покластися, що брат, як і я, невпинно думав про ту голодну вовчу зграю, що бродила десь зовсім недалеко від нас. Їхнє виття вже долунало до нас і ми як могли плутали сліди.

- А це так звані наслідки твоєї пісеньки, як я зрозумів. Спочатку зайчики, потім вовки. 

Я не став сперечатися. Тільки відчув, як до опалених холодом щік хлинула кров. Втім, я зробив що зміг.

На мить хмари розступилися, майже згаслий місяць освітив сніг під ногами, і я кинув короткий погляд на темну смугу лісу, що лишився позаду.

Поки ми йшли землями ворожбитів - нам нічого не загрожувало. Добре, скажімо, майже нічого. Вони, як виявилося, давненько вже повивели майже усю небезпечну нечисть у Високому лісі, залишивши лише тих, хто не становив серйозної загрози, як то вирдоляки чи полісуни. А інші тварини ховалися настільки глибоко у лісі, що й не зважали на звичайних мандрівників, які йшли тропами ворожбитів. Але щойно ми вийшли з ворожбитського лісу - як знову стали ціллю не тільки негоди, але й хижаків.

Ми прямували так швидко як тільки могли. Вітер змушував йти трохи не навпочіпки, збивав з ніг; руки нещадно палило від холоду, і я з тяжким стогоном пригадав рукавиці, що залишилися десь у лісі недалеко від Букова, а руки сховав глибше у руків’я кожуху. 

Великого каменя ми так і не знайшли. Проте вийшли на перелісок, хоча перед тим я зумів провалитися в трясовину і трохи не залишив в ній чоботи. Родосвіт витяг мене, я навіть оком не встиг кліпнути, проте мене ще довгенько трясло. Від холоду і від жаху.

Нарешті, ми ступили до переліску. Скупчення скелетних гілок і вузлуватих стовбурів малювало моторошний силует на тлі темного неба. Але брат зрадів тому: щойно ми дісталися дерев, він трохи розслабився.

- Ще трохи і нас точно знесло б цими поривами. Цей лісок виявився дуже доречним, - зауважив Родосвіт. - Як я не помиляюся, ми маємо бути десь недалеко від хуторів, що ведуть до Прешену. Ходімо, як пощастить скоро вийдемо прямо до хат.

Ми попрямували далі під охороною дерев. Вітер шмагав по них, змушуючи гілки тремтіти й скрипіти. Мій нос почуяв десь дуже близько дим, а за мить ми побачили домівки крізь дерева.