~ Хрещення ~

Я прокинувся різко, наче від поштовху, і глянув до щілини віконця. Ще було темно. Швиденько протер очі ледь теплою водою з бадді і поглянув до брата - той ще спав. Сон його був неспокійний, він важко дихав і вії тріпотілися наче той намагався щось розгледіти за заплющеними повіками.

Відчуваючи, що вже не засну, я вийшов із покоїв и почимчикував до їдальні, як я охрестив про себе продовгувату залу з ватрою, де нас пригощали учора. 

Дивина, я ж це дійсно гостював у справжнісіньких ворожбитів! Розповісти б кому, та хто ж повірить? До того ж брат заборонив згадувати про будь що побачене тут щойно ми зайшли до лісу. Я скривився. Така була б історія для Смірени! І її вилупків братів. Б’юся об заклад - жоден з них у житті до Високого лісу не ходив, що й казати про зустріч з ворожбитами!

У їдальні я зустрів одного з воїнів, той підкидав дрова у ватру і підігрівав щось у казані. Це щось смачно булькало, пінилося і манило до себе наче пісня мавки навесні.

- Кухлі на столі, бери собі один і ходи сюди, - не відволікаючись від булькання в казані, мовив кухар. Чи він бачив спиною - я не знав, але не здивувався б й тому. Ці ворожбити чого тільки не вміють! І ходити лісом так що слідів не залишається, і поцілити зайця на відстані у лігу, і духа на кладовищі можуть зумирити. 

Я отримав чашку міцного відвару, що миттю зняв залишки сну з моїх очей, та розібрати що у тому напої було - не зміг. Але перш ніж я запитав про це ворожбита, до кімнати ступив Брамар. 

- Ти вже на ногах, доб’е, хлопче, доб’е. Допивай і ходімо за мною. 

Дід вивів мене у ліс іншим шляхом, ніж тим яким ми дісталися сюди; там сніг сягав мені майже по шию. Для проходу у цих снігових наметах розчистили невелички стежки, на яких розминулися б, щонайбільше, двоє за раз. Ми ступали прямо до лісу, що розлігся перед нами: попереду Брамар, за ним - я. 

Величезні смереки швидко обступили нас, але чомусь поруч з ворожбитом ліс не здавався таким вже й страшним. А за кілька-цать шагів дерева зненацька розступилися, стали у коло і обступили простору галявину, у центрі якої було зведено неабияке капище. 

Грандіозне вогнище палало посередині плаского кам’яного кола, вкарбованого по краях чорними, запеклими визерунками та знаками. Багаттям ніхто не дивився, воно горіло наче само собою. Але навіть це полум’я не діставало до високого навісу на стовпах. Я задрав голову - на самій його верхівці зобразили коло з невеличких віточок, сплетених у віночок. А у колі був чи то хрест, чи птах - я не зрозумів. 

- Що це за місцина?

- А ти допитливий, чи не так? - всміхнувся дід мені і повів ближче. Дав мене цеберко та наказав набрати води з криниці поруч. Я не відразу почув струмок, але швидко зорієнтувався. Вода була каламутна, брудна, з шматками льоду. 

- Саме вчасно, - мовив дід, коли я притягнув до нього воду. Він поставив мене перед вогнищем, потім узяв і вилив ту воду навколо мене, утворивши коло на снігу. Дав мені у руку просту гілку підібрану з землі і подібну до тих, з яких сплели навіс, та наказав стати якнайближче до вогню і пильно дивитися у нього. З цікавості чи з переляку, але я послухався. 

- Тепер дихай. Два глибоких вдоха. Затримав дихання, видих. Знову. 

- І що буде?

- Ти дихай, дихай. Подивимося, хто завітає у гості, - донісся до мене ледь чутний голос Брамаря, наче той був далеко, хоча він просто ступив мені за спину.

Спершу я дихав, як веліли, і спостерігав за багаттям. Іскри вилися навколо, тріск вогню приємно заспокоював. Я дуже швидко зігрівся і вже не відчував пронизливого вітру, який нишпорив галявиною. Здавалося навіть, що сам ліс навколо завмер, смереки сором’язливо притихли. Щоб не збитися, я зосередився на власному диханні. 

Не встиг я подумати що скоро світатиме, як перший сонячний промінь торкнувся мого обличчя і в мене забракло повітря в легенях. Тієї ж миті якась сила вирвала мене з власного тіла і я злетів високо вверх над багаттям. Не в змозі кліпнути очима я в’їдався поглядом у побачене. Дивився, як загойдалися верхівки дерев на довгі ліги в усі сторони, бачив зграї птахів, здійнявшихся з холодного безплідного степу через наляканого мною вирдоляка. Заскрипіли ялини і смереки, здійнялась у повітря пороша. Через мене. 

Ліс щось шепотів мені, заколисував, але я не розумів цих слів. А потім побачив її. Біла Діва на білій ж ковдрі лежала нерухомо, трохи припорошена снігом. Пшеничне волосся розлітається під вогняним віночком, що прикрашає високе чоло. Гарне обличчя, але якесь неживе. Я вдивлявся в нього і ніяк не міг відвести погляду. Кортіло простягнути руку і торкнутися видіння. А наступної миті Діва розплющила очі. Одне око зелене, інше - блакитне. Її сповиває вогонь, і дивиться вона на мене оцінююче, але без осуду. З цікавістю і викликом. Я бачу її, а вона бачить мене. І чую у власних вухах чужий скрик: