~ Брамар з Баллави ~

День з ранку обіцяв бути спокійним, нічого не віщувало на близьку заметіль, проте вона все одно почалася, наче чиясь зла воля примусила погоду. Пересуваючись між розлогими ялинами, ми майже не відчували тієї негоди. Дерева прикривали нас і я подумки подякував Ір’є за те. Може й на нашу долю випаде трохи вдачі. 

Ми йшли вже довгенько, якнайдалі від стежки, забираючись все глибше і глибше до лісу. Тільки коли чагарники досягли мені вище колін, брат дав знак зупинитися.

- Не хочеться мені на чиїсь очі потрапити, - сказав він до себе, тримаючи батьків арбалет готовим до пострілу. Роздивився навколо. Тихо. 

Ми віддихалися, зробили по ковтку води і брат задав новий напрямок. Ліс, хоча й залишився щільним і продиратися крізь хмизняк і лапиння виявилося непросто, але я мав визнати - крокувати не на голодний шлунок здавалося наче легше. 

- А чиї тут можуть бути очі? - спитав я, але мені не відповіли.

Дорогою ми наткнулися на кілька розорених гнізд, судячи з усього - куріпок зцапала лисиця або вовк, бо навколо земля була добряче притрушена пір’ячком, вже вмерзлим в снігову корку. Але й слідів хижаків потому не залишилося. 

Сніг лежав усюди ніким не тривожений. Здавалося, в цю частину лісу не забиралася ані людина, ані звір. Не виходячи з хащів, ми перетнули неглибоку, проте бурхливу річку вбрід. Хурделиця тоді також трохи присмирішала і йти стало легше. 

За річкою зупинилися на короткий відпочинок. Не стали розводити багаття, лише перекусили на швидко. Я спершу не повірив братові, коли той сказав що цей струмочок - наша стара знайома річка Горена. Вона протікала неподалік від рідних Кадничів і впадала в Славну річку на заході від Заозер’я, тож я зрадів їй наче старому другу. Ми набрали з неї води, а ще я знайшов напівобдертий кущ лещини і стареньку горобину, старанно зібрав усе до чого дотягнувся, й ми попрямували далі на захід, туди, де темнів більш густий ліс. 

Раптом дерева розступилися і ми вийшли на здоровезний тракт, да такий широкий, якого я в житті не бачив! Там могли б роз’їхатися щонайменше п’ять возів і навіть не зачепили б один одного при тому. По обидві сторони тракту висотів частокіл з ялин; вони обступили дорогу так щільно, що не було видно що там, за ними, вже за кілька-цать кроків. 

Сніг лежав на дорозі рівнесенький, ніким не порушений, жодної свіжої колії. Наші кроки приминали той незайманий сніг, і я завмер.

- Як дивно. Такий широченний шлях і саме тут, посеред чагарників, у лісі. Нащо? Хто ж сюди попрямує? 

- Тільки той, кому відомо про це місце. Бо це Великий шлях, або Гассарат, як його звуть гмури. 

- Той самий? Ти з мене не глузуєш? - перепитав я. - Щось він якийсь…не надто людний. 

Родосвіт тільки пирхнув, наче я бовкнув якусь дурість. А потім зітхнув. Мабуть він теж подумав про наші сліди, бо подивився на них і нахмурився. Потім глянув угору. 

- Швидше б нова завія. 

- Щоб приховати сліди?

- Який ти розумний. Коли не треба.

- А чому тут ніхто не їздить? Через холод? Не хочуть торгувати?

- Та де там торгувати. Всі поховалися по домівках. У такий час везти товар цими землями все одно що волати посеред людного ринку - в мене є гроші, обкрадіть мене. Ні, друже мій, дурних нема.

- А нас не обкрадуть?

- Нас не помітять, якщо ми поквапимося, - та незважаючи на впевненість у голосі, виглядав він стурбованим.

- І він дійсно такий великий той шлях? - підозріло запитав я, оглядаючись по сторонах. На жаль, дорога у цій місцині йшла півколом і дуже швидко ховалася за стіною лісу з обох боків, тому розгледів я аж не надто багато.

- Як сам гадаєш? Він тягнеться від самого Східного горту через Підстеп’я до краєчку Нагірянщини на півночі, завертає до Пролісся, до Букова, обходить Заозер'я на заході і через землі гмурів йде далі на захід туди, де я ніколи раніше не був. Тож так, він і справді Великий.

Брат перетнув дорогу, наказавши ступати по його слідах, потім зупинився біля краю лісу з іншого боку шляху, завмер і, повагавшись, зробив декілька кроків вперед. Вигулькнув з-поміж дерев і поманив за собою рукою.

- Сюди. Ходи обережно.

- Щось трапилося? - прошепотів я.

- Не подобається мені шлях сьогодні. Краще зійдемо тут.

Ми ступили за перші ялини і брат мене одразу зупинив швидким рухом руки.

Він подивився мені в очі і промовив дуже серйозно.

- А тепер слухай уважно. Все що ти побачиш щойно зробиш наступний крок - ніколи з тобою не траплялося. Ти нічого і нікого не бачив. Ніколи не ходив до Високого лісу і ніколи не чув ні про що дивне звідціля, хіба що ти побачиш двоголового їжака. Зрозуміло?