~ Діва ~

Ніч впала так швидко, що я ледь встиг кліпнути очима. Через новолуння ми рухалися трохи що не навпомацки, а навколо - жодної прокладеної стежки, жодноЇ ознаки людей десь поблизу. Самі тільки хащі. Ноги то й діло чіплялися за кручі, вмерзлі в землю кущі ожини й брусники, дрібне каміння. Хоч як я намагався ступати по слідах брата, все одно раз у раз падав обличчям в сніг. У голові ж залишилася одна думка: переставляй ноги. Ліву. Праву. Ще раз. 

Нарешті ми відійшли від місця моєї ганьби настільки далеко, що я став трохи вільніше дихати. Втім, рота відкривати мені щось не хотілося. Хто знав, наскільки далеко від нас був черговий князівський роз’їзд.

Коли ж брат зненацька зупинився прямо посеред лісу, я трохи не поцілив в нього. Засапаний і виснажений, я зробив крок назад, зігнувся навпіл, сперся на коліна, намагаючись віддихатися. А коли розігнувся, то стиха скрикнув побачивши хібару на узліссі. Та ще й яку. 

Крихітний, майже ляльковий, дерев’яний будиночок застиг у повітрі прямо над захованою у хмизі галявиною. Згодом я розгледів чотири стовбури дерев по боках хібари - то були ноги на яких тримався дім, і щойно я їх розгледів, на серці відлягло. Сама ж хата виявилася звичайнісінькою, лише добре прихованою у високих гілках дерев. Глухи стіни, пічна труба; входа я одразу й не побачив. Брат прискорився і за мить вже був поряд, оглядаючи хатинку зовні. 

- Нікого. Добре. 

- А як ми туди заберемося?

Родосвіт не відповів. Я не оманювався, знав: за мою витівку у лісі на мене чекатиме нова порція різок. Просто не прямо зараз.

Брат все видивлявся когось або щось навколо хати, а коли я, зібравши всю хоробрість воєдино, спитав що він сподівається побачити - дав мені знак залишатися настороженим і не розмовляти. Я скинув торби додолу і теж закрутив головою на всі боки. 

Все було тихо. Ялини не гойдалися, сніг не скрипів. Глуха ніч у дикій місцині, і я про себе радів що не чутно було жодного скавчання чи скиглення.

Нарешті брат заворушився. Він підвівся, перевірив щось на снігу під хатиною, перевірив найближчі кущі. Його погляд впав на мене і він дав знак підійти: 

- Наче все тихо. Це наша стара мисливська перевалка, надійна місцина. А ще тут десь був…Хм.

Він замовк, роздивляючись. Став спиною до хатини, стрільнув очима в бік, з якого ми прийшли, і подивився на найближчі снігови купки.

- Де ж воно було…Десь тут…

Я намагався не нарікати себе на більші проблеми і не робити дурної роботи тож мовчки стояв під мисливською хатою поки брат вовтузився у снігу. Допоки він не скомандував:

- Відгрібай сніг звідси, швидко. Але обережно, не роби великого проходу.

Ми дуже швидко відрили якусь схованку, як я зрозумів, і спустилися у неї видовбленими у стіні сходами. Внизу було так само холодно та й пахло так гидко, що я зрадів голодному шлунку.

- Що це за місцина? Ми залишимося тут? А як же хатинка на деревах?

- Це погріб для зберігання добичі. Влітку тут складали дичину. Але ми шукаємо саме…

- А чого так тхне?

- Це застарілий сморід, то добре. Переб’є наш запах. На свіжу кров збіглося б пів лісу. 

Я одразу ж спитав:

- А що шукаємо?

Брат не витримав, повернувся до мене, очі блищать і в них попередження:

- Як ти на хвильку замовчиш то може я й знайду час і скажу тобі шо ми шукаємо драбину.

Я зашарівся і замовк. А за хвилину ми дійсно відрили у смітті досить широку, збиту з половинок поліна драбину. Брат вправно і швидко витягнув її зі схованки, і наказав мені:

- Прибери вхід снігом. І накрий зверху лапинням. Зрозумів?

Брат завмер і подивився на зовсім темне небо, дослухався до лісу. А той наче затих разом із ним. Дерева не тріпотілися, вітер не завивав, сніг і той присмирів. За мить Родосвіт вже тягнув тяжелезні сходи до хатинки, а мені прикрикнув:

- Поспішай. Ця тиша тимчасова. 

Я вкотре пожалкував що загубив рукавиці. Та що мені лишалося, я тер руки одна об іншу щоб хоч якось їх зігріти, і ховав снігом і гілками наші сліди. Нарешті я повернувся до Родосвіта, здригаючись усім тілом від холоду. 

- Вчасно, ходімо всередину.

Він вже пристроїв драбину до входу у хатинку і закріпив її зверху.

Брат забрався наверх першим. Я злетів сходами за ним. Вчасно, бо за моєю спиною вже заголосив вітер і набирала сил хурделиця. 

Опинившись всередині, я припав до найближчої стіни безсилий, ледь живий. Рук я майже не відчував, ноги навпроти, боліли. Я чув як вовтузиться Родосвіт трохи подалі від мене, проте нічого не бачив: у хаті було темно, хоч око виколи.

Посеред темряви зненацька з’явилися іскри, і я побачив як брат тряс чимось маленьким, схожим на камінчик, над дровами в грубці. Він струшував рукою раз за разом і, хоча з того камінчика так і сипалися іскри, але дрова не займалися.

- От всрався та й криво! - вилаявся Родосвіт у темряві. - Трут змок, зараза. Доведеться вийти ще раз. Бестуже, збігай-но до ялин, тих що ближче до схованки, і наламай сухих гілок з-під снігу. Зрозумів? А я пошукаю чи є десь поряд мурашник.