~ Крізь сніг ~

Нас запроторили до такої діри, що я й уявити не міг. Тісний коридор буцегарні закінчувався безліччю крихітних комірок, з яких доносився страшенний сморід від гниття і плісняви. Кашель і хропіння, стогони і булькання. Нас запхнули прямісінько до однієї з таких казней. 

Вартові гучно грюкнули гратами, плюнули до нас:

- Крадіям води не подаємо, - і залишили нас з братом наодинці. Майже. На грубому камені, що був тут за підлогу, вже досить давно сконав невдаха у брудному і смердючому лахмітті, але досі ніхто не прибрав задубілого тіла. 

Та чомусь мене це хвилювало в останню чергу. 

Я знесилено прихилився спиною до грат й здригнувся. Мене вивернуло нещодавнею вечерею. Торкнувся медальону, помолився Матері, і наче трохи полегшало.

Брат перевірив мерця, майже непомітно осінив того знаменням Ір’є. Потім влаштувався у стіни навпроти мене й мовчки склав руки до молитви. Сподіваюся, він помолиться й за те щоб втриматися і не вбити мене до ранку власноруч. Хоча, може така смерть була б більш пристойною аніж гойдання на буку.

Я важко оперся на грати; ледве дихав та слухав тяжке бухкання у власній голові. Та щойно все стихло, я присів навпочіпки. Ноги майже не тримали мене, та й не було де власне влаштуватися, але то виявився вдалий вибір. Знизу по коридору трохи тягло свіжим повітрям і можна було дихати майже не здригаючись він отруйних запахів. 

Знічев’я я торкнувся пальцями стіни поруч зі мною і вона відгукнулася до мене мертвим глухим відзвуком, який здався мені знайомим. У вухах знайомо зашуміло й рипіло. Я не міг би сплутати це відчуття ні з чим іншим: тут блокували магію. Щось новеньке для Склавіни, та я поставив би золотого, якого не мав, на те що це справа рук Раматру. Згадалося мені як батько наказував носити із собою такого собі камінчика, коли я був малим. На вигляд нічого особливого, проте торкнешся його - він завібрує, зашумить. Тільки ніхто крім мене не чув того шуму, а потім страшенно боліла голова. І довго потому я не бачив такого що бачити не мав. Ох, батьку…

Мої думки і молитви брата перервав стукіт чиїсь каблуків по кам’яній підлозі. Я не відчув загрози, тож залишився на своєму місці. Даремно, краще б посунувся, бо наступної миті до мене долетіли плювки:.

- Нарешті ти на своєму місці, малий злодюжко! Казав я Ванєву що саме сюди тобі дорога, а він мені не вірив! І ти диви, ваш любий староста там подихає як собака, а ви здохнете тут. Будуть славні новини до Кадничів, навіть не сумнівайтеся! - старший конюший Його Ясновельможності, пан Гарчек, не впустив нагоди навідати нас. Він огледів нас ще раз і, не дочекавшись жодної відповіді, плюнув ще раз, гиготнув собі і попрямував геть з підземелля.

Брат продовжував молитву над тілом на підлозі наче нічого не сталося, а я насправді був тієї самої думки що і Гарчек, тож просто вирішив чекати ранку. Мене брав жаль за те, що я підвів Родосвіта, Ваніва, Смірену, батька, просто усіх… але що я міг? Я лише сподівався що все станется швидко і я побачу батьків вже по той бік життя, на вічнозелених й безкраїх ланах Ір’є.

Та ще до того як брат скінчив молитву, до нас знову завітали. Де в мене взялись тії сили. Я відскочив від решітки щойно почув вже знайомий голос:

- До ранку є трохи часу, але чомусь мені здається ви вже вирішили щодо моєї пропозиції. 

Очі брата миттю запалали гнівом й зневагою. Так він дивився останніми днями до мене, та наразі увага дісталась відвідувачу. Родосвіте, пробач, це також моя провина. Це все моя провина, відчайдушно хотілося заволати мені. Натомість, я зробив крок назад, у тінь нашої казні. 

- Це ваших рук справа, чи не так, майстре Колодар? - глухо проричав Родосвіт, стиснувши зуби і виплюнувши імя наче прокльон.

- Ви знову забагато на мене складаєте, друзі. Вам лише тільки не вистачало крапельки мотивації. 

Мені здалося очі майстра Колодара блиснули у напівтемряві. Він кивнув до нас, наче ми вголос погодилися із ним. 

- Тепер вистачає.

Родосвіт не рушав з місця і не ворушився. Якби не в’язниця, я міг бі заприсягнутися, він би вже прибив того діда. А той преспокійно продовжував свою пісеньку:

- Ваш батько, певно, підтримав би цю позицію…

- Ви ані біса не знаєте про нашого батька, чорноротий дияволе!

- Ваш батько вчинив би так само як і я. Якби не помер. Він також бажав свободи для склавського народу.

- Свободи від кого саме? Від тих, хто шантажує людей їх власним життям? Чи може від тих, хто продає країну за свою порцію влади? Чи від тих, хто вішає народ через колір очей?

- Ви не знали власного батька. Не знаєте, на що він був спроможний. Чи це не ти, хлопче, покинув домівку, щойно почали рости вуса? Чи багато ти чув про свого батька після цього?

На якусь мить майстер завмер, ніби поринувши у спогади. А потім продовжував:

- Двадцять золотих, подорожня, провідник до Скляного моря, і, звичайно, порятунок з цього не надто гостинного місця. Я врятую ваші голови, а ви зробите те, що потрібно мені. 

Брат продовжував свердлити Колодара очима.

- Виконайте свою роботу, я виконаю свою, і ніхто не постраждає.

- Ніхто не постраждає?