~ До Букова ~

Того є воля і доля 

У віконці самотньо тліє скіпа,

Попід дахом безрідний віє вітер.

Скувала довкола снігами зима,

За собою потягне тебе досвітла.

Оповідь Бестужа Волошина

- Пішла, пішла, дорогенька, - поганяв кобилу старий Ванів з козирка саней і прихлиснув поводами. - Пішла, Ефічко! 

Кобилиця слухняно додала шагу. Вчасно, бо на сході вже зібралось сіре хмаровиння, обіцяючи сліпу зливу. Я зирнув зі свого місця на задку саней на нечітку межу між верхівками дерев та небом, наче та могла раптом зникнути. 

Шлях рівненько збігав вперед й ховався за краєчком лісу. Підвода котилася швидко, приминаючи ще свіжий сніг та поскріпуючи на узвозах. І сильно тряслася на підйомах. Мене ж трясло не тільки від того.

Я поглянув у братів бік - той сидів на протилежному краю саней. Такий спокійний. Ні, зосереджений. Зібраний, суворий, незадоволений. Зігнуті у ліктях руки спираються на коліна, сам він не зводить пильних сірих очей із лісу, і не дивиться на мене. 

То на краще.

Сонце вже остаточно затягнуло низькими хмарами й відчутно похолоднішало, наче ще й до того нестерпний холод зміг стати ще злішим. З рота вирвалась хмаринка пару та губи одразу ж обпікло морозцем. Я натягнув платка до самого носа, сховавши губи і щоки від кусючого холоду. 

А сам глянув крадькома в сторону Високого лісу: чи не вискочить звідти зголоднілий вовк, чи, не приведи Ір’є, щось страшніше? Очі боязко шукали сліди хижаків за низеньким, кволим хмизом, жадібно тягнувшимся угору, до великих дерев стіною. Нікого. Ліс мовчки споглядав за нами: в очікуванні хвищі все стихло, жодний вітерець не гойдав дерева.

Високий ліс. Густий частокіл велетенських ялинок і модрин, які, якщо не брешуть, тягнуться на заході до самісінького Гортмрату і ворожбитських земель. З тих гигантських деревин ворожбити рубають свої страшні списи. Принаймні, так наші мисливці на Дібровах розповідали, але я гадав що вони нічогезно підбрехували. 

Підвода скрипнула, вкотре здригнулася й потягла нас далі. Я підняв погляд до обрису з’явившегося на обрії крихітного, майже прозорого сонця й порахував час. Близько двох тіней тому ми перетнули річку Славну, тож я знав напевне, ми вже маємо бути десь поряд зі столицею мого рідного краю.

Не вперше подорожував я до Букова, бо до міста було не більш ніж пів дня верхи від моїх рідних Кадничів, але це було вперше відтоді як холод прийшов до Заозер'я та, подейкують, до всіх інших земель склавів також. І вперше, відтоді як брат повернувся додому. 

- Тримай-но, попоїж трохи, - він простягнув мені крихітне зморщене яблуко, відволікаючи від думок. Від кислого, змерзлого плода у роті з’явився в’язкий присмак, та це було краще аніж нічого. Батько завжди віддавав такі яблука свиням, та наразі не було іншої їжі, ані свиней. І не було більше батька. 

Шлунок підвело. З того часу як перший сніг впав до землі, минуло майже три повних Місяця. Батька поховали ще місяць потому і тоді повернувся додому Родосвіт. А востаннє я добряче їв десь три седмиці тому. А потім...потім я перетнув межу.

- До міста вже недалечке, - пробасив Ванів, староста Кадничів й наш візник за випадком. Його кремезна фігура займала майже половину воза, та з того була власна користь: вітер не так влучно цілив в обличчя, бо я вмостився як раз за ним. Місця на заднику вистачило для мене, Родосвіта - мого старшого брата, його мисливського знаряддя, та пари невеличких торбинок із нашими речами. В одній із тих торбин я знав, лежав батьків арбалет, проте його не можна було чіпати. Я бачив як брат ховав той арбалет, і мені на мить здалося, що батько досі поруч. Досі рядом. Запригне до саней й присяде біля мене.

- Та все одно поспішатимемо, швидко темнішає, - додав Ванів, поганяючи кобилицю. Та додала ще трохи ходу і стиха форкнула, потужно видихаючи теплий пар. 

- Коли ж бо будемо у місті - дивіться по сторонах, нині неспокійно у Князівстві. Тож, обережніше. Особливо ти, малий. Тримайся брата, зрозумів?

Я стиха зітхнув, Ванів знову сів на свого коника. Я й сам знав, зеленооким і раніше жилося непереливки, але як прийшов до Склавіни Священний Вогонь з півночі - все тільки погіршилося, а потім стали зникати люди. Так Ванів казав братові коли думав що я не чую.

Я хмикнув про себе. І глянув на брата.

Родосвіт хитнув головою, поправив шапку і торкнувся пірнача, перевіряючи чи на місці зброя. На дні саней юрмилися наче зграйка безхатьків: короткий але гострий мисливський меч, та малий лук з повним сагайдаком стріл. Мої пальці самі рушили до захалявника, виданого мені Родосвітом перед від’їздом. Ніж відгукнувся крижаним дотиком до шкіри.