Сказ.

Жив на світі хлопчик,

Звали його «Іоан Рудий».

Мріяв як і інші діти стати хоробрим лицарем,

Врятувати прекрасну принцесу від злого дракона,

Одружитися і жити довго та щасливо в величному помаранчевому замку.

І, щоб оточували трон такі ж щасливі люди,

На жаль, це лиш дитячі мрії,

Реальність зовсім протилежна:

Жорстка, несправедлива,

Світ похмурий, мов картина божевільного художника.

Люди в ньому навік не радісні:

Є всюди злі і добрі,

Кого з них більше, не відомо,

Але в кожному серці існує, як добро, так живе і зло.

І часом «героїчний» лицар живе, як злий розбійник.

Минав час, хлопчик ріс пізнаючи світ на власній шкурі...

Багато дорослих розпрощалися з мріями подорослішавши,

Але Іоан не розставався з ними і так же твердо бажав стати доблесним лицарем!

Жив без батьків, 

По можливості допомагав нужденним.

І став таки королівським солдатом,

Підступив на крок ближчим до заповітної мрії!

Все виявилось зовсім не як у мріях...

Узнавши воїнство ближче  зрозумів,

Що не такі доблесні ті лицарі, як свідчать байки з казками.

Буває, що не чим не відрізняються від пересічного розбійника…

Все в кабаках пиячать,

Люд тероризують, тримаючи в страхі,

Гордо містом марширують, регочачи із власних пуз.

Минали роки, пролітали літа,

Життя повзло з неймовірною швидкістю,

Закарбовуючи на серцю рани…

І ось Іоану тридцять рокі.

Стрункий, вродливий, сильний лицар Короля в блистючих срібних латах.

Мався за бойові відзнаки невеликий будинок.

Тренувався, навчався грамоти,

Все так допомагав нужденним...

І мріям він не зраджував! Цінностями жив.

Одного осіннього дня Король об’явив провидення балу,

На ньому заміж віддасть біловолосу, світло оку красуню принцесу.

Минали дні, всі готувались до банкету,

Гостей чикали звідусіль.

Настала грізна ніч в палатці загорілися свічки і заспівали менестрелі,

Били дзвони… Всі пуза набивали досхочу розкішною їжею.

В одну злорадну мить пронісся гнівний рев…

Струхнувся в жахі вартовий величної стіни та полетів донизу.

Дмухнув шалений вітровий порив, що гнув дерева і світильники на вулицях гасив.

Солдати містом метушились мов комахи…

Завітав на бал злісний дракон у масці хитрої людини в лускатих латах:

Злодій, лиходій!

Підсипав в випивку отруту, що пив без винятку усякий гість й господар.

Прокинулися вранці всі водночас і шокувалися подією нічною…

Усі обкрадені,

Скарб Короля зник -

Принцесу викрав дракон.

Король у гніві!

І всі відчули це:

Слуги, воїни, дійшло і простосердого люду.

Молодий лицар згадав давно дану клятву:

Берегти Короля й сім'ю його в здоров'ї, боронити від бід.

Зібрав з собою воїнів та щез на порятунок леді,

Другого вибору у них і не було.

Але страх чекав попереду і хтозна-скільки випробувань…

Першим перед солдатами постав

Гримучий злий і безмісячний ліс,

Що відправляв в серця вершників безвісне зло,

Викликав страх у кожного, хто вбачав діброви.

Від лику лісу згорбивши спини розбіглася половина хоробрих мужів,

Лишилося їх п’ятдесят.

Попереду сміливців чатувало непрохідне болото.