Скатовані душі

Того ранку, невдовзі як мені виповнився двадцять перший рік, я загортався в ковдру і все одно не міг зігрітися. Всю ніч йшли безперервні дощі. Батько зібрався на роботу, я на зустріч із другом. Мирон був моїм давнім знайомим, але нас розлучили час та обов'язки. Він пішов у семінарію на навчання та подальше служіння. Нині йому було складно і з іншої причини: релігію хотіли стерти з людської свідомості. Як колись Володимир Великий, щоб закріпити своє правління, охрестив Київську Русь, змушуючи забути всі колишні вірування. Зараз церква існує, але ледве зводить кінці з кінцями.

Мокрою дорогою, із налипаючим на ноги брудом, я крокував, загортаючись у плащ. Мирон зустрів мене у своїй хаті і швидко огорнув простирадлом, щоб я дужче зігрівся.

— Лихо це, Григорію. Як можна так людей губити?

Я кивнув, тремтячи. І не лише від холоду.

— Не знаю, чим допомагати людям, Мироне. Деколи, як можу, стаскую зі столу булку чи щось не дуже примітне, та батько стежить. Кілька разів викривав мене за цією справою. З тих пір ніде не можна їсти крім кухні і тільки під його пильним наглядом.

— А до нас люди продовжують приносити їжу. Як пожертвування Господу. Щоб це все скоріше закінчилося, — він похитав головою, — я підношу молитви весь час, але їжа то псується. Хоч вона і віддана на Божу милість, ми вирішили роздавати її тим, хто цього потребує. Нерідко й ті, хто приносять цю іжу відривають останнє, та не так же, щоб зашкодити благу своєї родини.

Я схвально кивнув.

— Кілька днів назад село занесли на чорну дошку, — зітхнув я, — родичі встигли завести з міста їжі нам, тож не помремо, але решта… як виконувати цей чортовий план хлібозаготівлі? Вони ставлять щоразу більші обсяги. Нездійсненні! Але батько не поставить сім'ю під удар, дозволивши селянам купувати продовольче зерно. А як інакше людям виживати? Чув за дядька Остапа? Закопав десять кілограмів зерна. Заслужених. Щоб не забрали, посадив поверх озимину. Ні, кляті партійці і то знайшли!

— Чув, — зітхнув Мирон, — робити нічого з владою, але людей треба рятувати. Як дивишся на те, щоб зібрати таких же однодумців, як ми з тобою?

Певно погляд, що я надіслав другові, надто виразив моє здивування, до того ж певно видало і охопившу мене зацікавленість. Мирон миттєво посміхнувся. — Є пара людей на прикметі, — продовжив він, — приходили до нас із цією пропозицією.

— І хто це? — обережно поцікавився я.

— Скажу, але тільки якщо прийдеш. Тоді буду впевнений, що ти не донесеш.

Я оторопів.

— Ти ж мене з дитинства знаєш, Мироне!

— І тому ризикнув розповісти про церкву. Але інших без їхнього дозволу представляти не стану.

— Добре, — дещо прийшовши до себе, зітхнув я, — коли?

— Заберу тебе за кілька годин. Все одно зараз у колгоспі тракторист не потрібен, на зустрічі, гадаю, ти теж не ходиш, — я кивнув. — От і чудово.

Тоді, посидівши ще кілька годин і з'ївши половину хлібця, я пішов додому.

Дощ невпинно лив. Ще кілька тижнів і мають розпочатися сніги. Ще одне лихо на наші голови. Як дотиснути хлібозаготівельний план, якщо збирати нема що? У людей забирають їх заготівлі на зиму, не даючи нічого натомість. З полів брати вже нічого, роботи немає. Наше село на чорній дошці… Це найгірше, що могло статися. Чорна дошка означає, що в місто нас не пустять: заборонено продаж квитків, а якщо ми навіть і пішки або на велосипеді примудримося доїхати, хоч сили вже майже у всіх вичерпано, нас лише повернуть назад у бідність і страждання, які для нас створила держава.

Я пішов до полів. Пустельних, скошених, брудних і вологих. Чорнозем. Наша земля, де насіння впусти — воно проросте. І навіть цю невелику грудочку влада відбирає. А цього року був же такий гарний урожай!

На обід я повернувся вчасно. Батько вже тижнями зривається на кожного, хто хоч як дріб'язково завинить. На нього тиснуть, а він розуміє, що посідаючи пост голови колгоспу, вбиває людей, омиває наше ім'я кров'ю зголоднілих.

— Запасів в нас вистачить на місяць-два, — зітхнув він несподівано, — треба виконувати план. Якими засобами?

Він закопав у руки обличчя. Мати припала до нього, обіймаючи, сестра, що сиділа од нього по інший бік, заспокійливо поклала свою руку на батькову. Проте чким би зворушливим не був цей момент, я скористався ним і сховав у кишеню кілька шматків хлібу. Скажу, що з'їв. Мама з ​​сестрою не помітять, вони достатньо відволіклися на батька.

Якийсь час ця тема ще вертілась на наших вустах, доки я із дякою не сказав матері, що завершив обід, відклавши половину порції на потім. Мама вдячно кивнула.

Я засунув руки в кишені і продовжив блукання. Сонце трохи пробилося крізь хмари та приємно гріло обличчя. Або це наші душі так пронизав холод, що ми видавали бажане за істину.

Повертався додому я вже в сутінки. Небо обіцяло ніч без осадків. І тоді, вже проходячи повз сусідський будинок, я побачив двох дівчат. Сестри лежали на лаві та розглядали зірки.

— Це Молочний шлях? — спитала молодша, проводячи худим пальчиком по небу.

— Нащо ти… — з відчаєм вимовила старша і відвернулася. Їм було шість і вісім років, — пам'ятаєш Зорьку?

Мала кивнула.

— Розкуркулювання забрало її, — зітхнула молодша, — вона була моєю подружкою. Я розповідала їй віршики, які вигадували, поки ми ходили луками, а вона щипала траву. Мама доїла її щоранку.