Мене повідомили про сумну звістку і я одразу приїхала з Будапешту, де на той час мешкала зі своїм чоловіком. Неможливо було не приїхати, потрібно було попрощатися з бабусею Галею назавжди.
В хаті та на подвір’ї я побачила багато людей — діти, онуки, правнуки… Найближчих родичів у бабці Галі було більше, ніж вона прожила років! Свого чоловіка Ярослава їй довелося пережити на одинадцять довгих самотніх років — вона постійно сумувала за ним, відчуваючи його відсутність щохвилини. Ось і з’єднало їх небо — відлетіла і її душа до коханого.
— Оксано, — тихо звернулася до мене Катерина — наймолодша з доньок бабці Галі, — ходи сюди на хвилину.
Катерина повела мене крізь ту кімнату, де ми колись разом із бабцею Галею напружено прислухалися до дихання дідуся Ярослава після візиту викликаних мною лікарів. І я помітила, що, ані того столу, де була завжди постелена стара скатертина, ані самої скатертини ніде не було.
Катерина ж зупинилася біля шафи, дістала щось зверху і, поспіхом витираючи заплакані невиспані очі, знову звернулася до мене:
— Слухай, наша мама просила передати тобі ось цей пакунок. Я не знаю, що там, але я пообіцяла, що вручу його тобі одразу, як тільки ми зустрінемось. І ще вона просила тобі сказати, що все буде добре…
Катерина віддала мені щось неважке, загорнуте у коричневий папір, у який раніше, коли я була малою, загортали м’ясо та інші харчі у крамницях. То тепер усе у целофан запаковують, а колись паперу вистачало…
— Боже, Катю… Вас у неї дев’ятеро! Чому саме мені? — зніяковіло я намагалася чи то з’ясувати щось незрозуміле, чи то виправдатись невідомо від чого… Було сумно, гірко і боляче… А тут іще й це! Що воно таке? Навіщо? І чому мені? Я ж їй не донька!
— Я не знаю… Наша мама так сказала вчинити, а ти собі роби, як знаєш, — Катя віддала мені пакунок і пішла до сестер. А я так і залишилася стояти з тим невідомим, загорнутим у слова: «Все буде добре…» Здається, я вже розуміла, що саме у тому пакунку.
— Вбережеш скатертину — Лада вбереже тебе! — Гоблик тепер говорив тихо і я його вже не боялася, коли він прийшов до мене уві сні.
«Але як же ж я її вбережу? У іншій країні?» — подумала я тоді.
— Ти нікуди не поїдеш, — промовив Гоблик, ніби почувши мої думки, — ти житимеш тут і у тебе все буде добре.
І я нікуди не поїхала. Я залишилася тут. І коли у мене у другому шлюбі стали народжуватися діти, всі говорили: «Бачиш, як воно буває!» «Так… Бачу, бачу…» — відповідала я. А що я могла іще відповісти? Все одно ніхто не повірить.