6. Гоблик

Бабця Галя показала місце на підлозі біля ліжка, де стояла колись та невідома істота, про яку вона зараз розповідала. І мені стало зовсім моторошно. А вона не зважала, навпаки — продовжувала:

— В кімнаті було світло — ніч була місячна і я роздивилася його добре. Ще й тепер пам’ятаю. То давненько було, але я відчуваю його поруч завжди. 

— І тепер? Зараз? — перелякано спитала я, не стримавши тривогу і оглядаючи кімнату по темних закутках — чи не рухається там часом якесь невідоме створіння?

Бабця ж усміхнулася і віповідала:

— Та тепер — що тепер? Тепер мені вже не страшно. А тоді було якось трохи дивно — що воно таке? Знаєш, яке воно було? Невеличке, як трирічна дитина, але волохате і зовсім зморщене, як старий дід чи баба. І говорило дивно…

— Боже! Воно ще й  говорило до вас?

— Так, звичайно, що говорило! — відповіла бабця Галя.

— Слухайте, то може, воно вам усе те наснилося? — знову не витримала я.

— Ну, може, звісно, й наснилося… Так ось, прокинулася я, а воно мені й каже: «Чуєш? Чуєш мене? Галю? Ага, чуєш вже, добре. Ти тепер господиня скатертини. Передають її з рук в руки вже тисячу років. Юна Ладослава виткала цю скатертину з ниток долі і тепер її покровителька Лада — божество злагоди та берегиня шлюбу — увесь цей час піклується про тих, хто не просто володіє скатертиною, але й дбає про неї. Циганка колись вкрала, та не дбала, от її родина і постраждала тоді…»

Бабця Галя говорила, а я вже зовсім її не чула. І не бачила. Я бачила перед собою волохате зморщене тисячолітнє створіння, що служило охоронцем при скатертині. І говорило воно не до молодої колись бабці Галі, а — до мене! 

«Лада має владу вберегти родину від бездітності, хвороб та бідності, але їй потрібно вміти догодити. Ввечері ти викладатимеш їжу, яку їй приносили колись у жертву, а на ранок все зникатиме. Посуд мити не потрібно, але потрібно наповнити знову. Не бійся, це не складно! І багато не клади. Трішки меду, декілька ложок грибочків, трішки сиру, молока, олії, хліба. Спечеш дітям печива — і їй також поклади. В тебе будуть діти, не бійся. Вже скоро. І багато матимеш — гарних, хороших, здорових дітей! Тільки слухайся мене — бережи скатертину. Не клади їжі, якої раніше не було, бо матимеш лихо у хаті!»

Бабця Галя помовчала хвилину і заговорила знову:

— А вранці я прокинулася і подумала, що то все мені наснилося. На душі було якось легко, радісно, в хаті світло! Я встала з ліжка, одягнулася і побачила, що на столі, що вкритий цією старовинною скатертиною, стоїть дивний посуд! Ось з того часу я щодня його наповнюю. І уважно слідкую, аби нічого не переплутати. 

— А той більше не приходив? — спитала я, трішки отямившись від своїх моторошних вражень.

— Чому не приходив? Він нікуди не йшов. Він тут. Біля нас усі ці роки. Я його відчуваю… Правда, Гоблику? Ану, покажи дитині, що ти тут! — звернулася бабця до чогось невідомого, але такого, що десь поруч, оскільки вона вимовила це так само тихо, як говорила зі мною дотепер. 

І тієї ж миті спалахнуло полум’я, вирвавшись з печі так яскраво і високо, що здалося, ніби от-от спалахне уся кімната і почнеться пожежа. Але вогонь знову повернувся в свої чавунні межі і саме тоді я не стільки зрозуміла, скільки відчула — ми нічого не знаємо про потайсвіт, який живе з нами поруч і щодня, щохвилини, щомиті керує нашим буттям. Але я також скоріше зрозуміла, ніж відчула, що ми не можемо на нього не впливати! А впливаючи на нього, ми можемо керувати власною долею. 

Тієї ночі, повернувшись до себе додому, я так і не заснула. Щоразу, як я намагалася затулити очі, переді мною одразу виникала освітлена місячним сяйвом кімната і маленький Гоблик — волохате зморщене створіння, яке чомусь бабця Галя так назвала. Гоблик говорив тихим голосом, а я ніяк не могла заснути. Понад ранок мені здалося, що хось лагідно гладить мене по голові і стало тепло і затишно. Я заспокоїлась і заснула.

Бабця Галя прожила дуже довге життя. Кажуть, що найдовше живуть ті жінки, які не народжували. А бабця Галя, здається, прожила довше усіх тих жінок — сто два роки, не зважаючи на своє численне материнство.

Останні дні вона не могла самотужки підійнятися з ліжка, але постійно до когось промовляла якісь слова. Біля неї завжди були діти — хтось із доньок по черзі. Якогось ранку вона не прокинулася…