Бабця Галя зітхнула, декілька хвилин помовчала, ніби намагаючись щось пригадати, а далі розпочала свою сповідь:
— Ярослав мій був єдиною дитиною у своєї матері і вона на мене десять років дивилася, як на таку невістку, що не заслуговує її єдиного сина. Ярослав самотужки побудував хату і постійно щось облаштовував навколо будиночка: і виноград висадив різних сортів, і трояндами прикрасив подвір’я, і садженців дерев усіляких таких цікавіх звідкілясь подіставав, що більше ні в кого таких не було! Вистелив доріжки річковим каменеем — сам позносив каміння і гарно так повистелював… Хвилини без діла не сидів і мене дуже любив. А свекруха сумувала, бо не було онуків.
Отож, одного разу прийшла вона до мене, коли Ярослава вдома не було, сіла ось тут, де ти тепер сидиш і каже: «Постели собі цю скатертину, та дивися, щоб нічого на ній зайвого не стояло!»
А я дивлюся — така якась стара-стара ця скатертина, посіріла зовсім, але міцна, не розсипається, як ото буває іноді, коли якась стара тканина геть продірявиться. А ця — ні. Сіра, але міцна. Чи то так уміли ткати раніше, чи прясти, щоб нитки не сипалися з часом? Хто зна…
«А чого зайвого, мамо?» — питаю у свекурхи. «З часом знатимеш. Наразі поклади грибів горщик і меду. Яблука можуть бути, вона любить, коли яблука на столі…» «Хто любить?» — я тоді спитала. «Скатертина! Бережи її. Вбережеш — все матимеш. Усе, що хочеш!» — сказала тоді свекруха і я, як і ти тепер, нічого не зрозуміла. Постелила цю скатертину ось сюди, зробила усе, як свекруха мені сказала, і пішла собі далі у своїх хатніх справах.
Тільки пам’ятаю, як здивувався Ярослав, коли прийшов додому і побачив цю, знайому йому змалечку, скатертину. Він нічого мені не сказав, тільки усміхнувся якось дивно і ми жили собі далі.
Якось однієї ночі я прокинулася, відчувши, що мене щось смикає за волосся: легенько так, потім — за плече, потім до руки торкається, мовляв, прокинься, прокинься… Я перелякано, але, знаєш, крізь сон, не підскочила, а тільки очі розплющила і дивлюся: хтось маленький біля мого ліжка стоїть… Отут.