3. Швидка

Це сталося взимку. Мені вже тоді було років десять. Зазвичай взимку я ніколи до бабці Галі не заходила. Бо ж то теплої пори року ми собі могли годинами на подвір’ї, зустрівшись ніби мимохідь, випадково, теревенити про щось таке, що тоді здавалося нам цікавим, а взимку випадково не зустрінешся — потрібно двері з морозу відчиняти. А для цього вже треба мати серйозний привід, аби зайти. 

Того разу мене покликала пізно ввечері бабця Галя, гучно стукаючи у вікно:

— Оксано! Оксано! Допоможи! Допоможи! Треба швидко…

Мої батьки перелякано повибігали на її голос і зрозуміли, що, справді, саме я можу допомогти — треба бігти швидко до кінця вулиці — там було встановлено вуличний телефон. Дідусеві погано — щось із серцем, потрібно викликати швидку допомогу. Я вже вміла, бо робила це не вперше. 

І я побігла. Викликала, старанно задиктовуючи прізвище та ім’я хворого дідуся Ярослава, вже давно завчений рік його народження та адресу. Я повернулася до бабці Галі і ми дочекалися лікаря. Дідусеві допомогли, він заснув, а бабця Галя щось стривожено перекладала на тому столі, що під іконою. Якісь чи то глечики, чи то тарілки глиняні… Я ще подумала: «Навіщо вона це робить? Зараз! Вночі! Коли пішли медики… Хіба це зараз є найголовнішим? Дивно..» Я залишилася того вечора у них на той випадок, що раптом потрібно буде знову бігти вулицею до телефону.

А бабця Галя знову поперекладала ті свої глечики, потім знову перевірила, чи все добре з її стареньким Ярославом, і лише тоді присіла біля того столу, що під іконою, провела рукою по старій скатертині та каже мені тихо-тихо:

— Ти тільки тут, будь ласка, нічого не чіпай, добре?

— Де не чіпати? — здивовано спитала я. Зазвичай у бабці Галі можна було чіпати усе на світі і вона жодного разу не виказала невдоволення. Звикла, що по хаті бігає купа дітей, за якими потрібно прибирати.

— Ось тут, на цьому столі. Не можна тут нічого чіпати, бо ти нічого не знаєш… — серйозно, як щось таємниче, промовляла мені бабця Галя.

— А чому? — Ну як я могла цього не спитати? Я й тепер би спитала. 

— То дідові сьогодні стало поганенько, бо мій онук приходив і ось сюди, бачиш, цукру собі досипав — не солодко йому було кисіль пити! А вона цього не любить! Бо тоді не було цукру… — пояснювала бабця Галя, гладячи долонею свою скатертину.

— Хто не любить? — знову спитала я, не уявляючи що йдеться не про людину, а про річ!

— Скатертина не любить, — відповіла бабця Галя і мені здалося, що за вікном щось блиснуло. Хоча нічого блищати не повинно було. Взимку. 

В хаті було темно, лише свічка під іконою горіла. А тепер ще й стало моторошно. Я відсунулася від скатертини і подумала, що бабця трохи не сповна розуму. 

— Це стара скатертина. Вона не любить, коли на ній стоїть порожній посуд чи посуд з їжею, якої раніше не було. Треба знати, що можна на неї викладати. А тепер люди геть позабували, чим вони раніше харчувалися. Усе цукрять, всюди картоплю кладуть, щось постійно смажать… — перераховувала бабця Галя, а я перервала її своїм черговим безпардонним запитанням:

— А чому не можна смажити?

— Тому що раніше наші пращури не смажили. То прийшло пізніше зі сходу. Племена кочові смажили і слов’ян навчили, — відповіла бабця Галя, а потім спитала:

— Ти, взагалі, знаєш, що ми слов’яни?

— Знаю, — кажу, — мені батько розповідав. А цукрити чому не можна? У слов’ян хіба не було цукру? — я спитала розчаровано. Бо мені ж здавалося, що раніше мало бути краще — цікавіше, гарніше і смачніше. А тут, бач, виявилося, що й зовсім не солодко було!

— Ні. Не було. Молоко було солодким, — відповіла бабця Галя.  

— Молоко? А молоко хіба вже було? — знову запитала я.

— Так, молоко було. Сирі зерна заливали молоком і у піч у горщику виставляли на ніч. За ніч молоко стоплювалося і каша набухала на тому топленому молоці. Але я вже тепер не можу саме таку кашу готувати, бо в мене немає такої печі. 

— Якої печі? Так ось же ж — є у вас піч! — сперечалася я, показуючи  на чавунну піч, що білою плямою виднілася у протилежному куті кімнати.

— Ой, дитино… То геть не така! Тоді не такі печі були! Зовсім не такі! — усміхаючись промовила бабця Галя.

— А які? Як у казках? Такі, що на них спати можна було? — раптом згадала я про Іллю Муромця, що пролежав на печі тридцять три роки і безліч інших сюжетів, пов’язаних із цією темою.

— Так. І спати, і пекти в них можна було, і на ніч ставити горщик, аби на ранок борщ вже був готовий. Тільки картоплі у ньому не було…

— А як же ж люди тоді жили без картоплі? Не може бути, щоб вони жили без картоплі! Усі люблять картоплю їсти… — знову я недовірливо перепитала.

— Ну, люблять, певно, що люблять… Але її не було тут раніше. 

— А що тут було? — знову і знову розпитувала я, недовірливо розглядаючи старезну скатертину. 

— Був горох, кріп був, усілякі каші люди тоді їли. Цибуля, й та не одразу з’явилася. Кашу варили зі всього: і з цільного зерна, і з подрібленого, і з муки. Заливали молоком… І — в піч. Я готую на звичайній чавунній печі, скатертина якось вибачає… — бабця Галя знову погладила долонею по столу.