1. Бабця Галя

Цю історію мені розповіла одна літня жінка. Я їй тоді не повірила. Думала, що це якась казочка, якими так полюбляють бабусі розважати своїх онуків, коли вони неслухняні. Мовляв, не будеш спати, то прийде до тебе бабайка. А не будеш їсти — то дві бабайки!  

Це були сімдесяті роки минулого століття. Бабця Галя мешкала неподалік від нас. Мене чомусь не віддали до дитячого садочка, тож я собі ходила городами, вивчаючи довкілля та спостерігаючи за сусідськими котами. Іноді могла, як це роблять усі діти, зустрівши когось із дорослих, причепитися із якою-небудь вкрай неважливою розмовою. Щось типу:

— Бабця Галю, а чому ось тут виросла ця квітка?

— Насіннячко проросло, от і виросла… — тихо відповідала бабця Галя.

Вона полюбляла плести гачком величезні білі скатертини. За гарної погоди у теплу пору року бабця Галя завжди це робила, сидячи на подвір’ї біля відчинених воріт до свого будинку. 

Колись у неї було багато дітей. Дуже багато! Я навіть тепер не дуже можу уявити, як їй вдалося у тому малесенькому будиночку на дві кімнати усіх виростити! Наймолодшому вже тоді було років тридцять. Наймолодшому з дев’яти! В неї була навіть одна трійня! Бабця Галя й дотепер залишається єдиною моєю знайомою, у якої була трійня! 

Зараз я би з бабцею Галею побалакала б зовсім на інші теми, але тоді мені та трійня здавалася звичайною справою. Трійня — то й трійня! В дитинстві дивують зовсім інші речі. Квіточка, наприклад… Чи там — скатертина плетена гачком! Оце диво!

— А навіщо ви постійно виплітаєте з ниток ці білі квіточки? — розпитувала я після тривалого мовчазного зосередженого спостерігання за цим монотонним дійством — кропіткою працею: тонесеньким гачечком для плетіння випліталися безліч білосніжних квіточок.

— А ми їх  потім ось так поступово з’єднаємо між собою, утворюючи таким чином з сотень маленьких серветочок одну величезну скатертину… — відповідала мені бабця Галя, й справді, з’єднуючи по краєчку ці маленькі шестикутники. 

В хаті у неї було завжди прибрано і дуже чисто. Стояла піч «Перемога», здається, на якій вона варила їсти у величезних — я таких більше ніде не бачила — каструлях. Літрів на п’ятнадцять, не менше! А там того їдіння було тільки на самому дні, бо ж дітей поруч вже не було — не було для кого готувати величезними баняками! Вони з дідусем Ярославом доживали віку удвох. Онуки іноді приходили, або хтось із дітей час від часу теж навідувався. 

З дідусем її розмовляти було важко — потрібно було дуже голосно вигукувати слова, бо ж він, пропрацювавши ціле життя десь у депо, недочував. Дідусь порався то на городі, то із дровами, то із худобою, яку вони завжди тримали. Бабця ніколи його не кликала, якщо їй було щось потрібно, бо ж знала, що він все одно не почує. Вона підходила до нього впритул, торкалася ліктя і тоді він, обернувшись до неї,  прислухався до слів, фактично читаючи по губах.

Бабця Галя була дуже гарною, обличчя завжди усміхнене, зосереджене на якихось своїх думках. Я пам’ятаю її руки і пальці, покручені артритом. Тоді я ще не знала, що це артрит. Мені здавалося, що у всіх старих людей отакі покручені пальці. Так мені пояснила бабця Галя. Напевно, їй і не приходило на думку навіть спробувати це лікувати! Покручені — та й покручені. То від старості, вважала вона.