Розділ 1. Неочікуване знайомство

Нове місто, новий дім, нова школа. Все це знову навалилося на нього, як і раніше.

Рома стояв перед дзеркалом, поправляючи комір сорочки, і відчував, як стискається груди. Ще одна спроба почати спочатку. Ще одне коло знайомств, спроб знайти себе серед чужих людей.

Він знав, що це неминуче, але кожного разу було однаково складно. "Скільки ще таких переїздів буде?" — думав він, згадуючи минулі міста, де так і не знайшов свого місця. Переїзди — це ніби стирання минулого життя, обнулення всього, що колись було важливим.

Рома подивився на годинник. Час добігав кінця, пора було йти. Він взяв рюкзак і вийшов з дому. Дорога до школи була незвично тихою, ні душі навколо. Він почувався самотнім, ніби весь світ забув про його існування.

Коли він увійшов до шкільного коридору, його думки знову почали крутитися в голові. "Що вони подумають про мене? Як приймуть? Чи знайду тут друзів?" У голові крутилася тисяча запитань, на які не було відповіді.

Він знайшов свій клас і зайшов усередину, намагаючись не привертати до себе уваги. Погляд ковзнув по порожніх партах. Він вибрав одну біля вікна і сів, сподіваючись, що ніхто не зверне на нього уваги.

Катя поспішала коридором, її думки були зайняті чимось невагомим, але тривожним. Ранок був як завжди, але всередині було дивне відчуття, ніби щось має змінитися. Вона зайшла до класу, озирнулася і зупинилася, помітивши, що хтось зайняв її місце.

Незнайомий хлопець сидів за її партою, дивлячись у вікно, ніби намагаючись сховатися від усього світу. Вона підійшла ближче, досі не розуміючи, що відбувається.
— Можна я сяду? — запитала вона, трохи нахилившись.

Хлопець повільно повернув голову і подивився на неї. В його очах була якась втома, але він кивнув:
— Так, звісно.

Катя сіла поруч і оглянулася. У класі починало ставати шумно, шепіт і смішки ставали дедалі голоснішими.
— Катруся знайшла собі нового друга, — прошепотів хтось іззаду.

Катя різко обернулася і, дивлячись прямо на джерело звуку, холодно сказала:
— Нехай так, тобі яке діло? Радила б більше заглядати в підручник, а не на чужі парти.

Клас затих, а вона повернулася до хлопця й тихо додала:
— Не звертай уваги. Вони просто ще не звикли до того, що не все крутиться навколо них.

Він ледь помітно кивнув, і в його очах промайнула легка вдячність.

Уроки закінчилися, і клас почав поступово розходитися. Рома збирав свої речі, намагаючись не зустрічатися поглядами з однокласниками. Він почувався трохи не у своїй тарілці, але все ж був вдячний Каті за її підтримку.

Катя підійшла до нього, усміхаючись:
— Ну як перший день? Вижив?

Рома трохи посміхнувся, глянувши на неї.
— Так, начебто.

Вона нахилилася ближче, ніби готова поділитися секретом:
— Знаєш, якщо хочеш, можу показати тобі школу. Тут багато різних закутків, можна загубитися.

Він трохи вагався, але її пропозиція звучала дружньо й щиро.
— Було б здорово, дякую.

Вони вийшли з класу разом. Коридори були майже порожні, лише кілька учнів все ще шепотілися біля своїх шафок. Катя почала говорити, показуючи йому різні кабінети й коридори:
— Тут у нас кабінет хімії. Наша вчителька обожнює експерименти, тож іноді буває дуже цікаво, а іноді... краще бути готовим до несподіванок.

Рома кивнув, намагаючись запам’ятати все, що вона каже.
— А це бібліотека. Люблю це місце. Тут можна знайти не тільки підручники, а й купу цікавих книжок. Ти любиш читати?

Він зупинився на секунду, обмірковуючи її запитання.
— Так, іноді. Хоча останнім часом мало читав. А ти?
— Обожнюю. Особливо історії про пригоди. Мені здається, вони дають можливість побувати в тих місцях, куди в реальності не потрапиш.

Вони продовжили йти, обговорюючи книжки й улюблені заняття. Катя розповідала про шкільні заходи, про те, які вчителі найсуворіші, а які найдобріші. У якийсь момент Рома почав почуватися легше, ніби ці розмови стирали його первісну скутості.

Нарешті вони дійшли до виходу. Катя зупинилася й повернулася до нього:
— Ну, ось і все. Тепер ти знаєш трохи більше про нашу школу.

Рома подивився на неї і, почуваючись трохи впевненіше, сказав:
— Дякую. Це було не так страшно, як я думав.

Катя усміхнулася, її очі сяяли теплом:
— Завжди рада допомогти. Якщо щось знадобиться, звертайся.

Вони попрощалися й розійшлися зовсім у різні боки. Рома йшов додому, розмірковуючи про те, як цей день виявився несподівано кращим, ніж він міг уявити. У його голові все ще звучав її голос, а усмішка мимоволі з’являлася на вустах. "Може, тут не так уже й погано", — подумав він, відкриваючи двері до свого нового дому.