Глава 3

Лілія розплющила очі й кілька секунд не могла зрозуміти, де перебуває. Білі стіни, незнайома шафа, світлі фіранки, крізь які пробивалося ранкове сонце. На стільці лежала акуратно складена сукня Поліни, у яку Лілія переодяглася вчора ввечері.

Потім вона побачила весільну сукню.

Та висіла на дверцятах шафи — біла, пишна, з мереживними рукавами. І все згадалося.

РАЦС. Гості. Телефон у тремтячих руках. Коротке повідомлення від Романа.

Весілля не буде.

Лілія заплющила очі, але сльози однаково просочилися з-під повік. Усередині було так порожньо, ніби разом із Романом зникло все майбутнє, яке вона встигла собі уявити.

Їхня квартира. Спільні сніданки. Діти, яких вони колись планували. Вечори після роботи. Сімейні свята.

Два роки вона вірила, що все це буде.

Телефон на тумбочці завібрував. Лілія не хотіла дивитися, але рука сама потягнулася до нього.

Двадцять три пропущені виклики.

Роман телефонував сім разів. Решта дзвінків були від знайомих, колег і родичів нареченого. Деякі люди писали слова підтримки, інші запитували, що сталося. Були й ті, хто, прикриваючись співчуттям, просто хотів дізнатися подробиці.

Лілія перевернула телефон екраном донизу.

У двері тихо постукали.

— Лілю, ти не спиш? — почувся голос Поліни.

— Уже ні.

Подруга прочинила двері й зайшла до кімнати з чашкою кави.

— Мама приготувала сніданок, але сказала, що не змушуватиме тебе їсти. Хоча я все-таки змушу.

Поліна поставила чашку на тумбочку й сіла на край ліжка.

— Як ти?

Лілія гірко всміхнулася.

— Чудово. Учора мала стати дружиною, а сьогодні не знаю, що робити з весільною сукнею.

— Її можна повернути?

— Ні. Я купувала її.

— Тоді продамо. Або перешиємо.

— На що?

Поліна на мить замислилася.

— На дуже красиву сукню, у якій ти підеш на весілля Артема та Інни й усім покажеш, що життя не закінчилося.

Лілія вперше від учорашнього дня щиро, хоч і ледь помітно, усміхнулася.

— Ти невиправна.

— Зате практична.

Поліна взяла її телефон і подивилася на екран.

— Роман знову телефонує.

— Не відповідай.

— Я й не збиралася. Але рано чи пізно вам доведеться поговорити.

— Навіщо? Він усе написав.

— Одне повідомлення не може перекреслити два роки й звільнити його від відповідальності.

— Він уже перекреслив.

Телефон перестав вібрувати, але майже одразу надійшло нове повідомлення.

«Лілю, будь ласка, поговори зі мною. Я хочу все пояснити».

Лілія прочитала його й відчула, як до горла підступає клубок.

— Що він може пояснити? — прошепотіла вона. — Що не міг сказати раніше? Що зрозумів усе саме тоді, коли я вже одягнула весільну сукню? Коли біля РАЦСу зібралися гості?

— Не знаю, — чесно відповіла Поліна. — Але винна тут не ти.

— Його мама думає інакше.

— Його мама нехай спочатку навчиться поводитися по-людськи.

— Поліно…

— Що? Я ще вчора багато чого не сказала тільки тому, що тато мене зупинив.

Двері знову відчинилися, і до кімнати зазирнула Альбіна. Вона також залишилася ночувати в будинку батьків Поліни. Ірина Петрівна постелила їй у вітальні, бо не хотіла відпускати дівчину додому пізно ввечері.

— Можна до вас?

— Заходь, — відповіла Лілія.

Альбіна сіла на стілець, але одразу відвела погляд від весільної сукні.

— Мені так соромно за Рому.

— Ти ні в чому не винна.

— Він мій брат.

— Але ти не відповідаєш за його вчинки.

Альбіна зітхнула.

— Я вчора з ним розмовляла.

Лілія завмерла, а Поліна насторожилася.

— І де ж він був? — запитала вона.

— Спочатку не хотів казати. Потім зізнався, що їздив до Олени.

Лілія відчула, як серце боляче стиснулося.

— До тієї самої Олени Котенко? — уточнила Поліна. — Яку його мама згадала біля РАЦСу?

Альбіна кивнула.

— Рома сказав, що зрозумів, що кохає її.

У кімнаті запала тиша.

Лілія дивилася на свої руки. Учора їй здавалося, що гірше вже бути не може. Та виявилося, що може.

— Давно? — запитала вона.

— Я не знаю. Він говорить, що зрозумів це тільки нещодавно.

— І тому покинув Лілю повідомленням у день весілля? — обурилася Поліна. — Яке зворушливе кохання.

— Олена його відшила, — тихо додала Альбіна.

Поліна на мить розгубилася.

— Що?

— Вона сказала, що сприймає його лише як друга. У неї є хлопець.

Лілія підвела голову.

— Але Ніна Юріївна сказала, що Олена не заміжня.

— Мама не знає про Віктора. Роман знав, але Олена просила нікому не розповідати. Вони з Віктором зустрічаються лише два місяці.

— Отже, він знав, що вона має хлопця, і все одно вирішив зірвати весілля? — Поліна похитала головою. — Він узагалі думав, що робить?

— Напевно, був переконаний, що Олена відповість йому взаємністю.

Лілія відкинула ковдру й підвелася з ліжка. Ноги ще тремтіли, але тепер замість розпачу в ній прокидалося щось інше. Образа. Гнів. Гірке усвідомлення того, що Роман ризикнув їхніми стосунками заради жінки, яка навіть не кохала його.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу Лілія взяла його сама.

— Я відповім.

— Ти впевнена? — запитала Поліна.

— Так.

Вона провела пальцем по екрану.

— Слухаю.

— Лілю… — голос Романа був хрипким. — Нарешті. Я всю ніч намагався до тебе додзвонитися.

— Учора ти не намагався навіть поговорити зі мною особисто.

Він замовк.

— Я знаю, що вчинив жахливо.

— Добре, що хоча б це розумієш.

— Я не хотів принижувати тебе.

— Але принизив. Перед нашими родичами, друзями й знайомими. Я стояла біля РАЦСу у весільній сукні, а ти надіслав мені повідомлення.

— Я не знав, як сказати.

— За два роки ти не навчився говорити зі мною?

— Лілю, я боявся.

— Чого? Моєї реакції?

— Боявся, що не зможу піти, якщо побачу тебе.

— То ти обрав найлегший шлях для себе.

Роман важко видихнув.