Глава 2

Автомобіль рушив від РАЦСу. Віталій Дмитрович сів за кермо, Ірина Петрівна — поруч із ним. На задньому сидінні Лілія опинилася між Поліною та Альбіною.

Ніхто не знав, що сказати.

Лілія дивилася у вікно, майже не помічаючи будинків і людей. Перехожі озиралися на машину, мабуть, через дівчину у весільній сукні. Вони не здогадувалися, що наречена їде не на святкування, а геть від власного зірваного весілля.

Телефон знову завібрував. На екрані з’явилося ім’я Артема.

— Це не Роман, — тихо сказала Лілія.

— Можеш не відповідати, — промовила Поліна.

Лілія скинула виклик. Зараз вона не мала сил ні з ким розмовляти. Навіть із тими, хто не був винен.

За кілька секунд прийшло повідомлення:

«Лілю, я нічого не знав. Роман не відповідає. Пробач, що все так сталося».

Вона вимкнула екран і поклала телефон на коліна.

— Треба зателефонувати до кав’ярні, — прошепотіла Лілія.

— Не зараз, — заперечила Поліна. — Ми самі все вирішимо.

— Бронювання оформлене на мене. Я маю попередити.

Лілія знайшла потрібний номер. Палець кілька секунд зависав над кнопкою виклику, перш ніж вона натиснула.

— Добрий день, — відповів жіночий голос. — Кав’ярня «Вересень», адміністраторка Оксана. Слухаю вас.

— Добрий день. У вас на сьогодні заброньована бенкетна зала на ім’я Лілії Мельник.

— Так, звичайно. Весільне святкування о п’ятнадцятій.

Лілія заплющила очі.

— Святкування не буде.

— Перепрошую?

— Наречений не прийшов до РАЦСу. Написав, що весілля скасовується.

На іншому кінці запала тиша.

— Мені дуже шкода, — нарешті промовила адміністраторка. — Ви оплачували оренду зали. Згідно з умовами, цю суму ми можемо повернути на вашу картку.

— Дякую.

— Меню та обслуговування оплачував Роман Шовковий. Щодо цих коштів і приготованих страв нам доведеться говорити безпосередньо з ним.

— Нехай сам цим займається, — тихо відповіла Лілія.

— Я передам керівниці інформацію про повернення. Ще раз співчуваю, що так сталося.

— Дякую.

Лілія завершила дзвінок і поклала телефон поруч із собою.

— Хоч гроші за залу повернуть, — сказала Поліна.

— Це зараз найменше, про що я думаю.

— Знаю. Але добре, що тобі не доведеться бігати за Романом і просити повернути твоє.

Альбіна мовчала. Вона тримала Ліліїн букет, який забрала ще біля РАЦСу. Квіти для нього вона вибирала сама, старанно поєднуючи білі троянди з блідо-рожевими. Ще вранці їй здавалося, що це найгарніший букет, який вона коли-небудь створювала.

Тепер Альбіна не могла на нього дивитися.

— Я не розумію, — нарешті сказала вона. — Учора Роман поводився як завжди. Нічого не сказав ні мені, ні татові.

— Може, мамі сказав, — припустила Поліна. — Вона зовсім не здивувалася.

— Не знаю. Мама давно була проти весілля. Вона могла просто зрадіти, що все зірвалося.

— Чудовий привід принизити Лілю, — сердито промовила Поліна.

— Поліно, — зупинила її Ірина Петрівна.

— А що? Я неправду кажу?

— Правду. Але зараз Лілії не потрібно знову слухати про Ніну.

Поліна поглянула на подругу й винувато зітхнула.

— Пробач.

— Усе добре, — відповіла Лілія, хоча добре не було нічого.

Вона провела долонею по білій тканині сукні. Кілька місяців шукала саме таку. Не надто пишну, без зайвого каміння, з ніжним мереживом на рукавах. Роман казав, що йому однаково, яку сукню вона обере, бо в будь-якій буде найгарнішою.

Невже він уже тоді брехав?

— Лілю, ти сьогодні залишишся в нас, — сказала Ірина Петрівна. — Самій тобі зараз не можна.

— Я не хочу вас обтяжувати.

— Ти нас не обтяжуєш.

— Мама має рацію, — підтримала Поліна. — Навіть не сперечайся.

— Я теж побуду з вами, якщо можна, — озвалася Альбіна.

— Звичайно, можна, — відповіла Ірина Петрівна.

Лілія кивнула й відвернулася до вікна. Вона не знала, що робила б без цих людей. Роман відмовився стати її родиною, але поруч залишилися ті, хто не був пов’язаний із нею кров’ю і все одно не покинув.

Олена Котенко сиділа на кухні й намагалася змусити Маруську з’їсти ліки. Кішка вже вдруге випльовувала таблетку й дивилася на господиню так, ніби саме Олена була головною причиною всіх її нещасть.

— Віктор сказав, що треба випити, — нагадала дівчина.

Маруська невдоволено нявкнула.

— Знаю, він жахлива людина. Оглянув тебе, зробив укол, а тепер ще й таблетки призначив.

Кішка відвернулася.

У двері подзвонили.

— Мамо, ти ключі забула? — гукнула Олена, виходячи в коридор.

Відповіді не було. Вона відчинила двері й завмерла.

На порозі стояв Роман. У світлій сорочці, костюмі й із розстебнутою верхньою ґудзиком. Краватку він тримав у руці.

— Ти що тут робиш? — запитала Олена. — Ти мав бути в РАЦСі.

— Весілля не буде.

— Що сталося? З Лілією все гаразд?

— З нею все нормально.

— Тоді чому ти тут?

Роман мовчки зайшов до квартири. Олена зачинила двері, але не запросила його проходити далі.

— Романе, поясни нормально.

— Я не приїхав на весілля.

— Тобто?

— Написав Лілії, що не кохаю її.

Олена кілька секунд дивилася на нього, не вірячи почутому.

— Написав?

— Так.

— Сьогодні?

— Так.

— Вона вже стояла біля РАЦСу?

Роман відвів погляд.

Цього було достатньо.

— Ти залишив її там перед усіма гостями?

— Я не міг із нею одружитися.

— Не міг — не треба було. Але чому ти не сказав раніше? Особисто?

— Я до останнього не був упевнений.

— А тепер упевнений?

Роман нарешті подивився на неї.

— Так. Я зрозумів, що кохаю тебе.

Олена відступила на крок.

— Що?

— Я ж на весілля не прийшов заради тебе.

Вона дивилася на друга дитинства й не впізнавала його. Ще вчора Олена вважала Романа надійною людиною. Вона щиро раділа, що він знайшов Лілію, покохав її й вирішив створити сім’ю. Саме тому Олена відмовилася приходити на весілля: не хотіла, щоб Ніна Юріївна знову порівнювала її з нареченою та псувала Лілії день.