Глава 1

Лілія стояла біля РАЦСу й так міцно стискала телефон, що пальці почали німіти. На екрані залишалося відкрите єдине повідомлення від Романа:

«Я зрозумів, що тебе не кохаю. Весілля не буде».

Лише два короткі речення. Жодного дзвінка. Жодного пояснення. Жодного вибачення.

Навколо вже зібралися гості: її друзі, колеги, батьки й родичі Романа. Вони розмовляли, поправляли святковий одяг, час від часу поглядали на дорогу, чекаючи на нареченого. Ще ніхто не знав, що він не приїде.

Лілія перечитала повідомлення втретє, хоча слова вже розпливалися перед очима. Можливо, це був невдалий жарт. Можливо, телефон Романа потрапив до чужих рук. Зараз він зателефонує, усе пояснить і попросить її не хвилюватися.

Але телефон мовчав.

Сльози, які вона намагалася стримати, покотилися щоками. Весільний букет у руці раптом став нестерпно важким.

Поліна першою помітила, що з подругою щось не так. Вона швидко підійшла до Лілії й торкнулася її плеча.

— Що сталося?

Лілія спробувала відповісти, але не змогла вимовити ані слова. Лише простягнула телефон.

Поліна прочитала повідомлення й охнула.

— Він серйозно? Отак, повідомленням? У день весілля?

Кілька гостей озирнулися на її голос. Розмови почали стихати.

— Де Рома? Він тобі дзвонив? — запитав Матвій Іванович, батько Романа.

Лілія знову мовчки простягнула телефон. Чоловік прочитав повідомлення, і його обличчя почервоніло від гніву.

— Та як він посмів так усіх нас осоромити?!

— Це вас він осоромив? — Поліна ледве стримувала обурення. — А Лілю, виходить, ні?

Матвій Іванович поглянув на заплакану дівчину й опустив очі.

— Я не те хотів сказати. Звичайно, він не мав права так із нею чинити.

Поруч зупинилися Артем та Інна. Артем кілька секунд приголомшено дивився на екран, немов сподівався побачити там інші слова.

— Не може бути… — прошепотів він. — Він нічого мені не казав.

Артем одразу набрав номер друга. Усі мовчки чекали, та за кілька секунд він похитав головою.

— Не відповідає.

Інна стиснула його руку. Вона теж знала Лілію й ще зовсім недавно обговорювала з нею майбутні весілля. Артем та Інна були впевнені, що Роман і Лілія прийдуть на їхню церемонію вже подружжям.

— І правильно зробив, — холодно промовила Ніна Юріївна. — Ти, Лілю, мені ніколи не подобалася.

Запала важка тиша. Лілія зблідла, немов цих двох речень від Романа було недостатньо й тепер мати вирішила завершити те, що почав син.

— Мамо, як ти можеш таке казати?! — обурилася Альбіна.

— А що я сказала неправильно? Дівчина з дитячого будинку не гідна мого сина.

Злата різко вдихнула. Вона теж виросла в дитячому будинку й чудово розуміла, наскільки боляче Лілії чути ці слова.

— Походження не робить людину негідною, — сказала вона. — А от учинки багато про кого говорять.

Ніна Юріївна навіть не глянула на неї.

— Може, тепер Рома до Оленки придивиться й одружиться з дівчиною з хорошої родини.

— Ніно Юріївно, помовчіть уже, — різко сказала Поліна.

— Як ти смієш так зі мною розмовляти?!

— А ви як смієте принижувати дівчину, яку ваш син щойно покинув у день весілля? — втрутився Віталій Дмитрович, батько Поліни.

— Досить, Ніно, — твердо промовив Матвій Іванович. — Це не Лілія сьогодні зганьбила нашу родину. Це зробив наш син.

— І мій брат, — додала Альбіна. — Але це не означає, що ми маємо добивати людину, яку він залишив перед РАЦСом.

Гості перешіптувалися. Хтось співчутливо дивився на Лілію, хтось відводив погляд, не знаючи, що сказати. Артем знову набирав Романа, але той уперто не відповідав.

Ірина Петрівна підійшла до Лілії та лагідно взяла її за руку.

— Лілю, ходімо з нами. Тобі не потрібно більше цього слухати.

Лілія кивнула. Вона не знала, куди саме вони поїдуть і що робитиме далі. Ще вранці в неї був наречений, весілля й розплановане майбутнє. Тепер залишилися тільки біла сукня, зім’ятий букет і повідомлення, яке перекреслило два роки її життя.

Поліна обійняла подругу за плечі. Віталій Дмитрович та Ірина Петрівна пішли поруч.

— Я теж із вами, — сказала Альбіна й наздогнала їх.

— Альбіно! — обурено гукнула Ніна Юріївна.

Дівчина зупинилася лише на мить.

— Мені соромно не за Лілю, мамо. Мені соромно за тебе й Романа.

Вона розвернулася й пішла слідом за подругою, навіть не озирнувшись.

Лілія востаннє поглянула на двері РАЦСу, через які сьогодні так і не увійшла нареченою. Потім вимкнула екран телефона й рушила до машини.

Весілля не буде.

А що буде далі, вона поки не знала.