Розділ 3

Околиці міста Радомишль. Наші дні…

Спека стояла нестерпна. Здавалося, що саме повітря починало плавитися від променів. Рюкзак відтягував плечі, кросівки натерли багатостраждальні п’ятки, зголоднілі комарі розміром з колібрі доїдали останній не ушкоджений шматочок живого тіла на відкритих ногах і руках.

Віталику було кепсько, нудно й просто зле. Від спеки та безцільного блукання по схилам-пагорбам цього провінційного містечка. Але Сашко не звертав жодної уваги на страждання брата. Його очі чіпко роздивлялися місцину в пошуках одному йому відомих знаків і знову поверталися до власних записів.

Віталику варто було б вже звикнути до цієї хворобливої пристрасті  брата, але Сашко примудрявся періодично дивувати й лякати навіть найближчу людину. Ось таким прикладом і була вся ця історія з Радомишлем і його скарбом. 

Ще взимку Олександр повернувся додому з Київського архіву якийсь схвильований. Довго і нервово бігав по дому лякаючи матір та брата своєю поведінкою, а потім затяг Віталика до кімнати.

Ось там, він і виклав брату всю цю історію про древній Мичеськ,  його князя Данила і скарб, що так і не змогли забрати татари. В той страшний день все-таки декільком мичанам вдалося врятуватися в лісі. Ось вони й розповіли, що скарб точно є. І князь його не прихопив з собою.

- Але це ще не все – сірі очі Сашка переможно блиснули – ось дивись, що я знайшов.

В руки Віталику лягло фото старовинного документа, про якогось Антона  Казимировича Злотницького, його призначення в Радомисль і накази..

-Що це? – запитав Віталик втомившись читати цю бюрократичну писанину вже на другому рядку. Сашко збуджено вирвав роздруківку з рук брата.

- Ти не розумієш, – знову почав ходити по кімнаті хлопець, – Антона Казимировича Злотницького сюди призначила сама Катерина ІІ. І знаєш, що перше зробив польський шляхтич, коли переїхав до Радомисля?

-Ну?- Віталику набридли театральні паузи  в промові брата.

- Він наказав полку… Цілому полку російських солдатів,– Сашко підняв палець до гори, намагаючись хоча б жестами показати грандіозність кампанії польського шляхтича, – обшукати й перекопати Микгород.  

Побачивши не розуміння на обличчі брата пояснив:

- Так сьогодні називають древній Мичеськ, який був поглинений новим, розбудованим містом Радомишль.

- До чого ти ведеш?

Вирішив розставити всі крапки над «і» Віталик.

- А до того, брате, що скарб цей дійсно існує і ми його з тобою знайдемо!

Брови молодшого з братів поповзли догори.

- І ти віриш, що ми його знайдемо? Після стількох століть? Після того, як цілому полку солдат те не вдалося?

Сашко посміхнувся своєю звичною зухвалою посмішкою.

- Не вірю – знаю. Це золото буде моїм. Я його відчую, як завжди.

Віталику було нічим крити. Брат дійсно мав феноменальний нюх на золоті вироби. Того й подався в чорні археологи, коли не вдалося вивчитися на ювеліра. Стародавні, дорогоцінні метали самі пливли до його рук. Як одного разу висловився Сашко «Чую золото за кілометр, як голодна собака київські котлети»

Тож, коли на Олександра нападала за словами матері «золота лихоманка», зупинити хлопця не міг ніхто.

Так було і цього разу. Пів року ніяк не вплинули на рішення брата їхати до Радомишля з пошуковою експедицією.

- Я більше не можу, – застогнав Віталик. - Саня, май бодай якусь совість. Ми з самого ранку вештаємося цими схилами не маючи навіть росинки в роті. Давай хоч трохи перепочинемо. Я бачив непогану кав’ярню в центрі міста.

Сашко ще раз щось звірив зі своїми записами і, на подив брата, погодився.

- Поїхали. Повернемося сюди ввечері.

Віталик звів очі до неба, дякуючи невідомо кому за такий милосердний подарунок. Ще трохи і він би ліг посеред цих зелених бур’янів і більше б ніколи не встав.

Вже в кав’ярні, насолоджуючись кавою з холодним апельсиновим соком, Сашко сказав.

 - Він десь там. Я його відчуваю.

Віталик підняв очі з тарілки оцінюючи похмуре обличчя брата.

 - Ну так це ж добре. Хіба, ні? Викопаємо його, як стемніє, та й по всьому.

- Так… - Якось невпевнено відповів Сашко – Знаєш, він якийсь дивний той скарб. Не знаю, як сказати.

Побачивши, яким напруженим стало обличчя молодшого брата, Олександр махнув рукою:

 - Не звертай уваги. Втомися від цієї клятої спеки.

Віталик кивнув, але було видно, що брату не повірив. Йому й самому ця ідея не сподобалась з самого початку. Але… Сашко завжди був перший у всьому, а Віталику лишилося тільки підкоритися.

Вечір хоч і приніс прохолоду, але був таким же теплим, як і має бути липневої пори.

Сонце сідало, даруючи останні промені місту, що готувалося до сну. З пагорба, на якому стояв Микгород низько стелився туман, оповиваючи луг і річку Мику, що розділяла місто навпіл.

Та двом братам не було діла до споконвічної, природної краси древлянського міста. Зовсім інше займало їхні голови.

Віталік тягнув дві лопати й мішок з ліхтарями. Він важко оминав і перестрибував горбаки, що ховалися у високій траві і з заздрістю дивився, як легко ту ж саму відстань долає його брат.

В руках Олександра був щоденник з яким він ніколи не розлучався і новісінький, японський металошукач. Сашко спеціально придбав його саме для цього полювання.

- Тут!- зупинився старший і Віталік  з полегшенням присів на той самий горбак, який тільки що старанно оминав.

Відсапуючись від довгого шляху, молодший брат з цікавістю роздивлявся місцину. На схилі чималенького пагорба росли старі дерева, поруч біг колись величний Тетерів, що в такий відповідальний час зрадив мичан. Починали прокидатися нічні пташки і пристрасно виспівував свої хіти хор місцевих жаб.

Було важко повірити, що буквально ще трошки піднятися і ця ілюзія дикої природи розіб’ється об існування поруч звичайнісінької насиченої траси, що веде до місцевого пивзаводу.