Розділ 2

Віск танув від жару, заливаючи свічник. Вогник тремтів, малюючи химерною тінь князя, що нервово міряв кроками свої покої. Все готове! Все!! Золото зібране і дбайливо складене в скрині. Невеликий загін дружинників вже чекає свого володаря, щоб супроводити його в дорозі до брата. Немає лише клятого Скарбника. Невже надурив прадавній демон?

- Який же ти нетерплячий, княже, -зауважив нечистий, виникаючи посеред кімнати, – Все встигнеш, не бійся.

- Твоїми стараннями. – процідив князь, схопившись з місця, коли побачив довгоочікуваного гостя.

- Авжеж, - начебто і не помітивши іронії в словах Данила, весело відповів Скарбник,- Гукай своїх найкращих гриднів, княже. Будемо скарб ховати.

В супроводі охоронців вони вийшли на вулицю і дід впевнено пішов за терем до городу.

- Що, тут?-  здивуванню князя не було меж.

- Чому б і ні, - відповів Скарбник, – Ти ж поспішаєш, ясновельможний пане, а я збережу його й тут. Повір ніхто не знайде.

- Чорт з тобою, діду. Най буде так, – махнув рукою Данило своїм воїнам і ті понесли скрині за князем та дивним дідком, якого вони бачили вперше.

- Тут! – стукнув палицею дух-охоронець як раз посеред городу – Скидайте скрині, молодці, та відійдіть недалечко.

Гридні скинули свою ношу і, вже не приховуючи цікавості, стали слідкувати, що ж буде робити князь з дідом.

- Дивися, княже, - звернувся до Данила скарбник, – і будь певен, що золото твоє надійно сховане. 

Земля під ногами у князя і дружинників застогнала і заходила. Перед переляканими людьми земна кора пішла тріщиною і вже за мить провалля підземного ходу розчахнуло свою чорну пащеку. Камяні східці вели до дубових дверей з великими залізним засувом.

- Беріть, хлопці, скрині й несіть до погребу хутчіш! – наказав Скарбник, а князь підтвердив кивком, нервово озираючись.

Здавалося на той гуркіт мало б збігтися все городище, але ні - було тиха та сонна зимова ніч. Лиш де не де гавкали поодинокі пси.

Коли остання скриня була спущена в бездонний, підземний погріб, Скарбник обернувся до князя задоволено потираючи руки.

- Залишилося тільки заплатити, княже.

- Грим, Крив! Зараз!- жорсткий наказ злетів з уст Данила і в темноті підземного льоху блиснула зброя. Четверо дружинників не встигли навіть зрозуміти що до чого як двоє їх друзів окропили землю їхньою кров’ю.

- Непогано – задоволено сказав Скарбник, мало не облизуючись, як кіт, що наївся сметани.

- Крив! – не давши оговтатись воїнам князь віддав новий наказ і ще одне тіло впало на  підлогу.

Останній гридень навіть не пручався, мабуть, з самого початку розумів, що приречений. Коли кров всіх жертв окропила стіни льоху, Скарбник радісно розправив плечі.

- Ось і все – голос його наче став голоснішим, а сама фігура діда ніби виросла – Я своїх слів дотримаю. Їдь княже на зустріч своїй долі і за скарби не переживай. Я їх буду доглядати.

Моторошно стало Данилу від тих слів і вигляду Скарбника. Мабуть вперше він ясно зрозумів з ким насправді заключив договір. Тому кинувся він до східців чимдуж. Підземний хід затрясло, земля застогнала і лиш тільки переляканий князь вискочив на світ Божий, провалля за ним зачинилося. А далі…  

Земля почала наповзати на те місце, де тільки що був таємний льох і вже за хвилинку там був чималий пагорб. Та дива на тому не закінчилися. Крізь чорну мерзлу землю почали пробиватися молоденькі паростки ялинки. І прямо на очах враженого князя виросли в чималі деревця. Ніхто і ніколи не міг би сказати, що тут ще мить до того була чиста земля.

Важко дихаючи, князь підвівся. З кожною хвилиною до нього поверталася звична впевненість і гордовитість.

-Я ще повернусь, Скарбник, - пригрозив він в морозну ніч і рушив до очікуючих свого пана дружинників.

В слід йому зашумів здійнявшись зненацька вітер в якому, здавалося, чувся глузливий сміх.

***

Татари прийшли через шість днів після того, як князь раптово лишив городище. Не попереджені ніким мичани займалися своїми буденними справами, коли на них налетіла Орда.

Топтала, вбивала, грабувала. Нарешті тих, хто залишився живим зігнали до крижаного озера. Діти плакали, тулячись ближче  до матерів,  жінки стиха голосили, старі чоловіки мужньо намагалися прикрити слабших своїми немічними тілами. А воїни..  Ось воїнів як раз і не було. Частину забрав князь, а інша швидко полягла під шаблями дикої навали.

Всі добре розуміли чого хочуть татари. Через хлопчиська-перекладача  бусурман сказав тільки одне слово. Золото!

Золото? Так, було. В їх князя багато золота, але де воно, ніхто не знає. Помилуйте!

Бусурман посміхнуся. Милість? Немає такого слова в мові Золотої Орди. По кивку ватажка татаро- монголи почали заганяти нещасних людей якомога далі в студену воду. Жінки вже не стримували розпачливого завивання, до них приєдналися і злякані діти. Тих, хто пручався, або намагався втекти, кололи на місці. І коли на зруйнований Мичеськ опустилася ніч, не залишилося жодної живої душі.

***

В темному підземеллі, за кам’яними сходами, за зачиненими дверима золото князя засяяло кривавими барвами. Скарбник підійшов і ласкаво провів по ромбоподібним бокам золотої гривні.

- Ось і ще одну сплату отримано. Та це не все, князю, не все…

Замислений погляд діда-охоронця спрямувався кудись вдалечінь так, наче міг поринути крізь стіни підземної темниці, крізь шар матінки-землі, пролетіти птахом над лісами й полями та зупинитися біля іншого княжого терема. А там...

Зі скорботними обличчями міцні молодці-дружинники виносили тіло, загорнуте в ошатне вбрання. Поруч завивали жінки з двірні, стояли чоловіки-селяни схиливши голови. За поховальною процесією йшов сам князь Василь, володар цих земель.

Поруч, намагаючись не відставати від пана, але й, не дай Боже, вирватися вперед, йшов його вірний боярин. На подвір’ї гридні зупинилися й поклали тіло Данила на нашвидкуруч складений постамент, щоб всі охочі могли попрощатися. Боярин наблизився до свого князя і пошепки, але так,щоб всі могли почути сказав: