Розділ 1

Це оповідання я написала давно і, опублікувавши на іншій сторінці, благополучно забула. Але! Як буває у випадку зі старими антресолями, на тебе раптом нападає "синдром господарочки" ( так мій брат називає метушню кандидатів в депутати перед виборами, але мені той термін подобається і дуже підходить під цю ситуацію) і ти починаєш діставати все звідти і струшуючи з нього пил кумекаєш куди б то все прилаштувати. Бо воно ще ого-го. 

Це оповідання для мене теж ого-го, бо написане на основі зібраних легенд та міфів одного старовинного поліського містечка, що входить в перелік найдревніших міст України. І хоч сьогодні вам може здатися воно нічим не особливим, але повірте, та велика кількість таємниць, містики та цікавих історій вразить вас. 

Та все то довгий  вступ, а ось і сама історія....

*****

Ноги гінця підкошувалися від втоми й холоду, в голові паморочилося, а сухі губи жадібно хапали повітря. Йому б віддихатися, або хоча б ковточок води. Та про таку розкіш вісник міг тільки мріяти, бо князь не планував дати відпочити бодай на хвильку. Схилившись перед ясновельможним паном, хлопець боявся навіть поворухнутись.

Бо князь Данило зволив лютувати. Страх і безсилля в ньому дуже швидко трансформувалися в гнів, який він не соромився виливати на тих, хто був поруч.

А боятися було чого. Напівпритомний гінець приніс звістку, що Київ впав під натиском Золотої Орди. Горда столиця Русі знищена, розорена і спалена жорстоким ханом Бату. І це ще не все… Війська татар та монгол йдуть далі, по торговому королівському шляху і, звичайно ж, зачеплять старовинний Мичеськ, де сидить сам Данило. 

Це кінець!!! Можна було б тішити себе надією, що дві природні сили, річки Мика та Тетерів, які так вірно служили Мичеську всі ці тисячоліття, захищаючи городище від ворогів, бодай затримають монгол. Але ні -лютий мороз закував охоронців міста в льодові лати й загарбники впевнено йшли до цілі по великій сніговій пустелі.

Князь скривився і не добре зиркнув на гінця:

- Нікому ні слова. Зрозумів!!!

Нещасний вісник ще нижче схилив свою бідолашну голову.

- Так, мій князю, – ледь прошепотів він змученим голосом.

- Тоді йди, поки не покличу, – сказав Данило, але пильно дивився не на хлопця. Дружинник, що добре знав звички князя ледь помітно кивнув. Гінця ніхто з мичан не бачив… і вже не побачить.

Коли гридня вийшов вслід за посланцем, князь гнівно вдарив по міцній дерев’яній лаві. Треба тікати з городища якомога швидше, пробиратися лісом таємними стежками,що знали найкращі та найвідданіші Данилу провідники до рідного брата, а там…Татари не будуть вічно займати Мичеськ. Так, заберуть що захочуть, знищать кого захочуть і, як завжди, підуть, залишивши після себе руйнування. Та він все відбудує. Хіба вперше?

Найголовніше зберегти скарб. Золото і дорогоцінності, які він збирав і набував стільки років, не рахуючись ні з ким.

То була його найвища цінність, найбільша пристрасть в житті. Ніщо не зрівняється з золотом і владою, що воно дає! Заради нього Данило готовий був піти на все. І тепер має своє багатство віддати монголам? Нізащо! Навіть ціною власного життя – ні.

Та перевезти такий скарб потайки не можливо. Тож залишається тільки одне…

Данило, зціпивши зуби, наказав готуватися охороні в дорогу. Дочекався таки свого часу собачий син.

Скільки століть промайнуло з тих пір, як Мичеськ став християнським. В центрі городища гордо майоріла ошатна Свято-Миколаївська церква. ЇЇ дзвін та протяжні псалми монахів Свято-Миколаївського монастиря зазивали мичан на службу і раз по раз нагадували, що влада духовна тут належитьТриєдиному.

Та то було не все. За оборонними стінами, за древніми валами ховався інший Мичеськ. Стародавній, язичницький і хижий. Він нікуди не зник, лише причаївся, дивлячись крізь пишні крони пралісів страшними надприродними очима. Древлянське поселення, що вклонялося Перуну, Велесу і Мокош. І не тільки їм, а й своїм власним меншим богам, що жили зовсім поруч, ховаючись від людського ока серед вікових лісів, іноді прихильних, а іноді… Та що згадувати…Здається, то було так давно. Здається...

Загін на чолі з князем перетнув замерзлі води Тетерева й заглибився в ліс. Тут, в межах такого вподобаного для полювання Звіринцю, серед величних дідів-дубів, ховалося те прокляте місце, про яке не раз згадував священник Свято-Миколаївської церкви, спльовуючи та обіцяючи кари небесні тим, хто бодай подумає ступити на ту галявину.

Та що Данилу до суду Божого, якщо він і сам може вершити власний суд. Хіба влада не в його руках? Монах би йому й слова не сказав, якби не хотів поплатитися животом. А князь знав, що ту владу без грошей не зберегти. Тому він домовиться і з дідьком, і зі старими богами, аби тільки врятувати своє.

-   Стійте тут!

Коротко наказав Данило своїм охоронцям. Гридні мовчки схилили голови. Вимуштрувані воїни добре знали лихий норов князя й ослухатись не сміли. Хоча у зведених бровах та насуплених обличчях крився подив та осуд. Що князь забув біля старого, поганського жертовника? Ще й в такий час, коли добрі християни звершують молитви до Господа Ісуса. Та володар вже зник в лісовій хащі.

Нога князя ступила на закляту галявину твердо. Розбитий вівтар було поховано під сніговою ковдрою та Данило добре пам’ятав, де він знаходиться. Розгрібши сніг, князь дістав кинджал і хутко полоснув себе по долоні. Гаряча червона кров полилася на припорошений білим снігом камінь і була жадібно випита древнім вівтарем.

-А я тебе чекав,-почулося за спиною, – знав, що ти рано чи пізно прийдеш.

Князь обернувся до співрозмовника. Клята нечиста сила прийшла до нього в образі старого діда з сивою непокритою головою, в сірій сорочці з латаною сірою свиткою, що проглядалася крізь розріз овчинного кожуха вивернутого всередину. Якщо не знати, що перед тобою древня могутня істота, можна було б сплутати його з бідним селянином. Та тільки до того часу, як не поглянеш старому в очі. Ось там спалахували потойбічні вогні, даючи зрозуміти, що перед тобою зовсім не людина.