Чорт на плечі

Скарбник — заст. Чорт, який стереже закопаний скарб. — А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нікому заняти [зачепити]… (Борис Грінченко, II, 1963, 332).

Краса й сила величного лісу змушували затамувати віддих. Івано-Франківська область зачаровувала з першого погляду. 

Літній вітерець плутався поміж гілок високих сосон, губився десь у лісі й бив у ніс задухою. Марія легенько посміхнулася, вдихаючи хвойний аромат на повні груди. Під ногами тріщали голки та сухі шишки, встромляючись у товсту підошву кросівок. Це дрібниці. Вона не відривала погляду з витоптаної стежки — Сашко попередив, що в цій місцевості водяться гадюки. І не дай Боже наступити на повзучого гада — до найближчої лікарні далеко їхати, а жити хотілося, особливо після успішного закінчення сесії.

Настав час святкувати. Цього разу хотілося чогось особливого, а для зніженого міського товариства немає нічого екзотичнішого, ніж вибратися на природу з наметами.

— Миколаївно, рухайся швидше. Такими темпами ми й до вечора не дійдемо до нашої галявини, — за спиною почувся бадьорий голос Андрійка — футболіста, спортсмена, активіста та людини, яка не розуміє слів: «Та в мене ноги натирає». Двадцять один рік від народження. Любить смажену картоплю їсти з батоном. А хто ні?

— І так не дійдемо до вечора — комарі по дорозі зжеруть, — похмуро прокоментувала Настася, підтягуючи на вузькі плечі широкі шлейки рюкзака, що постійно хотів сповзти. Вона починала все дужче дратуватися.

Марія Миколаївна Сірко подумала, що дійдуть. Протягом години їхнім кроком — за розрахунками Сашка, який єдиний із них чотирьох розбирався в місцевості, залишилося пів кілометра вверх по пагорбах. Але Настася мала рацію, комарі, які, як і вони, ховалися в лісовому затишку від спекотного сонця, кусали з особливою пристрастю й любов’ю. Після двох кілометрів ходьби з важкими рюкзаками за спиною по рельєфній дорозі, міська компанія починала по повній усвідомлювати всю красу виїзду на природу.

— Дурня якась, — зло виплюнула Настася, наступивши на поганку, яку перед нею обминула Марія. Дівчина скривила свої пухлі губи, — Говорила ж, що краще святкувати в барі, як завжди. Так ні, потягнув вас чорт.

— Досить нити. Не допомагаєш, — Сашко озирнувся на всі боки, віддалено розуміючи, що місцевість знайома, значить вони на правильному шляху, — А галявина і справді хороша, не пошкодуєте. Я недавно знайшов, як по маслята ходив.

Марія обернулася до однокурсниці, підтримуючи слова друга.

— Зате ми чудово проведемо час і відпочинемо. Наб'ємо пуза смачною їжею.

Незабаром їх чекали божественні шашлики та картопля, запечена в багатті. Домашня медовуха у флягах, яку непомітно засунув у сумки дідусь Сашка та пиріжки з ревенем уже від бабусі Андрійка.

Та куди більше Марію надихали краєвиди. Природа зачаровувала, змушуючи серце тріпотіти всередині. Вона прислухалася — птахи співали над головою, чулися стрибки білок з гілки на гілку, а десь недалеко стукав у стовбур дятел. Вона насолоджувалась моментом, пейзажем, абсолютно всім — у місті такого немає, а душа бажала.

— Це єдине, що змушує мене йти.

— То навіщо поперлася з нами, якщо тобі не подобаються походи? — фиркнув Сашко.

— Ну так із вами ж.

— Зрозуміло. Більше тобі святкувати просто нема з ким.

Наступної миті Сашко болісно зігнувся навпіл, отримавши сильний стусан у бік, а Настася гордо попрямувала далі, потираючи лікоть. «Дідько! Що ж у тебе така рука важка!». Андрюша з Марією втомлено зітхнули — вічно вони сварилися на порожньому місці.

— Ми прийшли.

Марія зупинилася, озирнувшись довкола. Місце чудове — навіть Настася виглядала задоволеною. Тут росла насичено-зелена трава, впадали в око три тонкі берези — їх опущені гілки легенько колихалися по вітру. Вона підійшла ближче, торкаючись чорних плям на стовбурі, відчуваючи приємне умиротворення всередині.

Основну роботу хлопці взяли на себе: підкопали яму на багаття та додатково обклали її землею, почали розставляти два намети та поставили розкладний столик. Марія з Настею спочатку вирушили на пошуки сухих гілок та голок, а потім витягли все з рюкзаків. Коли з основним упоралися, розпочалася підготовка до обіду.

Марія бурчала на Андрюшу, який все тягнув руку, щоб поцупити шматочок зі столу. Свіжі помідори та огірки зникали одним за другим.

— Не хапай поки, потім апетиту не буде.

— Нам більше шашликів дістанеться, — фиркнула Настася, загортаючи картоплю із сіллю та олією у фольгу.

— Не дочекаєшся. Я все з'їм — у мене молодий організм, який постійно хоче калорій.

— Просто ти ненажера. А ще й відьма — їси й не товстієш.

— Не заздри.

— Намагаюся. Не виходить, — просто знизила плечима дівчина. Варто зізнатися, що Марія йому теж трохи заздрила його нелюдському метаболізму. Ех, чоловіки...

Картопля вийшла смачною та солодкою всередині. Потемніла від сажі фольга залишала брудні сліди на обпалених пальцях. На паличках з гострим кінцем шкварчало сало, а шашлики готувались на вугіллі.

Коли сутінки накрили ліс, вони вже вдруге розливали медовуху по склянках — вона м’яка, солодка з яскравою липовою ноткою на язиці. Вже повеселівший Сашко потягнувся на розлив втретє.

— Твій дідусь перед походом говорив, що з цього лісу не можна нічого забирати. Про що це він? — раптом згадала Марія, знімаючи шкірку з картоплі, віддалено роздумуючи скільки днів їй доведеться стояти в планці зранку після такого банкету.

Декілька секунд марила тиша, всі зацікавлено підняли погляди на хлопця.

— Та є тут одна байка. Мені дідки місцеві розповідали ще з дитинства, що в лісі схований скарб когось із ватаги Олекси Довбуша, — відповів Сашко, прожувавши шматок. Він вперше готував маринад із соєвим соусом, потрібно запам’ятати рецепт — м’ясо вийшло смачнезним, — І часто люди знаходили по монетці, а потім із ними траплялося якесь нещастя. Тому пішла чутка, що нічого підбирати тут не можна. Навіть коли дичину вбивають, то залишають якусь їжу натомість, дякують так.