Найперше, що я пам’ятаю із початку свого життя – це хрускіт. Дивний, всеохоплюючий хрускіт у суцільній темряві. Потім з’явилося світло. Коли я призвичаївся до нього, то зумів розгледіти смугляве, вусате обличчя.
- Господи!.. Невже це… Спрацювало? Сама доля послала мені тебе… Тепер…
Дивний чоловік розглядав мене і носився довкола, мов навіжений. Я був трохи збентежений. Поки він мовив свої плани на майбутнє, моя свідомість почала прояснятися. Здавалося, я набирав мудрість із незбагненного джерела; звідти ж, я дізнавався наперед що і як буде. В один момент мені стало шкода цього чоловіка. Я бачив його в піднесеному бадьорому настрої, але точне знання того, що я обов’язково заберу його душу в майбутньому, викликало в мене відчуття провини. Він підійшов до мене.
- Ой, який ти маленький… Я уявляв тебе більшим.
Я не знав що відказати йому.
- Вибач мене. Давай спершу познайомимось?
Я кивнув.
- Мене звуть Андрій, ми з-під Чернігова. А як тебе звати?
- Не знаю. У мене немає імені.
- Справді? Це було б незручно…
Наша недосвідченість у спілкуванні з потойбічними істотами (а люди для мене потойбічні істоти) якось дивно впливала на діалог. З одного боку ми чудово розуміли, який тип співпраці повинен бути між нами, але з іншого, ми ніяк не могли намацати потрібну лінію бесіди.
Впавши у відчай після кількох побічних розмов, Андрій почав описувати складнощі свого життя.
- Заощадити мені немає як! А я, між іншим, вже давно хочу собі машину, та ніяк не можу купити. Інші, от, бозна звідки понабирали грошей, та й їздять собі. От Толик, з крайньої вулиці. Так цей хлопчик на шість років за мене молодший! А вже он: і машина в нього є, і дівка гарна, і при грошах. Їй – бо не знаю що він таке лихе втнув, за що у нього тепер стільки добра. Важко тепер простим людям… Таким як мені…
Я відчув, що зараз саме час відповісти.
- В моїх силах тобі допомогти.
Андрій подивився на мене:
- Боже… Ой, вибач. Просто дякую тобі. Ти – моя остання надія на хороше життя.
- Еге ж.
- Саме заради цього я тебе і покликав.
Андрій сказав це з тим же виразом, з яким зазвичай говорять «в твоїх інтересах робити так, як я кажу».
- Андрію?
- Слухаю.
- Ну… Ти ж розумієш… Загалом… Я заберу твою душу в якості платні.
- В цьому світі нічого не буває дарма?
- Такі правила.
- Тоді, я готовий. В тій чи іншій мірі.
В будинок зайшла дружина Андрія, і я вирішив, що буде краще, якщо вона мене не бачитиме.
- Андрію, ти що, з розбитим яйцем теревені водив?
- Ох, моя люба… Знала б ти, що тепер на нас чекає.
- А я хіба не знаю? Злидні, голод і вдівство.
- Ну і дарма! Ото й думай собі таке. Нічого не скажу.
- Ну то тихіше в хаті буде!
- Ага, з тобою буде!
Жінка підійшла і мовчки викинула шкаралупу від яйця до смітника. В цей момент я відчув, ніби мені перерізали пуповину. Я почав літати по кімнаті. Було трохи важко, але згодом я звик. Коли підлетів до вікна, то мені стало цікаво і водночас приємно.
Я дивився як сонце лягає поміж зеленуватої трави десь вдалині, там де розкинулися вже пожовтілі поля. А сюди, ближче до хати, темніє ставок. У моєму світі немає сонця… Або є… Не знаю. Може я тутешній… Врешті решт, мені залишалося тільки спостерігати, бо я точно знав, що не можу вийти з будинку. Принаймні зараз.
Коли настала ніч, я став менш обережним – врешті решт, тепер мені вже не варто боятися, що мене можуть помітити. Андрій із дружиною спали в своєму ліжку. Якийсь час мені було цікаво спостерігати, але я досі пам’ятаю ту жахливу мить, коли помітив у жінки хрестик на грудях. Мене ніби окропом обдали. В ту ж мить, я вилетів з кімнати і зарікся не мати нічого спільного з тією набожною жінкою. Коли мені знову вдалося примоститись біля вікна, там сиділа ворона. Вона чекала. Я відчув у собі прилив сил, а тоді вхопився за ручку вікна, і відчинив його. Ворона заохочувально каркнула. Літати верхи на вороні, та власними силами це речі різні. Щоправда, мій досвід літання взагалі обмежувався кількома годинами, але й тоді було зрозуміло, що чекати схожого відчуття – марна справа. Ми летіли аж попід самим краєм неба, що відділяв зірки від темної густої матерії, яка на ранок оберталася хмарами. Вороняче тіло зливалося із небесною чорнотою і я не міг точно сказати, чи тримаю я в своїх руках пір’я, чи саме небо.
Летіли довго, без зупинок, але я знав куди. До мене одразу прийшло усвідомлення цього, як тільки у вікні показався темний пташиний силует. В один момент ми ніби злилися з небом, доторкнулися до краю землі і приземлились. Навколо була абсолютна пітьма.
- Вітаємо вдома, о породження людської жадоби, - почулося навколо мене.
- Це моє ім’я?
- Що? Ні, звичайно ні.
- Де ви?
- Ми покажемося трохи пізніше, та не переймайся, ми наглядатимемо тебе, поки ти не досягнеш зрілості.
- Я вже знаю що мені треба робити.
- Цього замало аби бути зрілим.
Що ж, їм краще знати.
- Ти належиш цьому місцю, ти частина його. Як і ми.
Я намагався вслухатися якомога уважніше в голоси, що лунали з темряви.
- Коли твоє перебування в світі людей закінчиться, тебе прийде привітати сам Хазяїн.
- Хазяїн?
- Нечистий. Той, рука якого, зачепивши води, породила наших пращурів.
- Я вилупився із яйця.
- Саме тому ти й виглядаєш трохи дивакуватим для нас. Але не хвилюйся, як тільки забереш душу нещасного смертного, ти станеш гідним нашого роду.
- Чому?
- Га?
- Чому… Я… Маю забрати його душу?
- Це зайве питання. Ти зрозумієш.
- Чому я вас не бачу?
- Невдовзі побачиш. А тепер тримай це.
У темряві щось засвітилося тьмяним жовтуватим світлом. Це була монетка з дивними написами, подібними до рун. Вона, здавалося просто висіла в повітрі, але мене не покидало усвідомлення того, що насправді, її тримає чиясь кігтяста лапа.
- Ця річ притягуватиме гроші. Б’юсь об заклад, без неї ти навряд чи станеш повноцінним скарбником.
В темряві почулось якесь дивне групове хіхікання.
- О. Дякую. Це мені дуже знадобиться.
- Не «це»! І не «дякую»! Хіба так себе ведуть породження чистої пітьми?!
- Людської жадоби?
- Ні! Не людської жадоби!
- Але ж ви казали…
- Годі! Отож, це – інклюзник. Запам’ятай назву.
- Ін-клюз-ник.
- Добре. Вважай нашу співбесіду завершеною. Поки що. Наразі ми спостерігатимемо за твоїми успіхами.
- Я можу йти?
- Так. Але ні. Стій, стій. Не на ворону. Відпусти бідолашну птаху на волю. Сюди.
Попереду мене з’явився портал. Я без жодного страху зайшов усередину. Перед тим як це зробити, мені подумалося сказати наостанок «дякую», але я розцінив це, як не дуже доречний спосіб завершення такої розмови.
Коли я повернувся, вже був ранок. Андрій ще спав, а дружина вже поралася по господарству. Мені закортіло знайти і своє місце в будинкові. Спальня – не підходить, надто небезпечно. Вітальня – надто шумно. Кухня – надто некомфортно. Врешті решт, я вилетів за стелю і опинився на горищі. Оце було моє. Затишно, тихо і ніхто не розвішує християнські обереги. Ідеальне місце, щоб перечекати поки не переїду до свого справжнього дому. Почувся якийсь шепіт внизу. Я подивився – Андрій ходив по будинку згорбившись, і щось нашіптував. Зупинився біля сміттєвого відра і почав шепотіти настирливіше.
- Я тут.
- Де?
- Нагорі.
Андрій підняв голову, але в цей момент до хати увійшла його дружина.
- Ти що це робиш?
- Та от, маю виносити сміття.
- Боже, ну й довбень. Хоч подивися у відро. Я вже винесла його зранку.
- О, справді. Щось не повністю прокинувся.
- Ага, і наче не пив учора… Слухай, Андрію, з тобою все гаразд? Я маю на увазі, ти поводишся дивно останнім часом. Скажи мені, якщо тебе щось турбує. Чи я ж не допоможу? Я все таки твоя дружина, а не абихто.
- Та ні, не зважай.
- Угу, ти завжди так кажеш. А потім що? Як яке лихо трапиться з тобою, так не ти, а я плакатиму потім сама самісінька.
- Ну скажеш таке: лихо трапиться. Все буде добре.
Вони ще поговорили якийсь час, а потім Ольга ( так звали дружину Андрія) кудись пішла. Мабуть в церкву. І як вони туди ходять?
- Виходь.
- Поговорили?
- Ага. Тож… Ну, знаєш… Коли ти вже почнеш виробляти свої магічні штуки?
- О, я вже можу. Ось, минулої ночі мені дали це.
Я витяг інклюзника з-за пазухи.
- Тобі дали одну монетку?
- Вона магічна, притягує гроші.
- Магічна…
- Еге ж.
- Гроші… притягує…
- Точно.
- Які гроші?!
- Перепрошую?
- Які гроші вона притягує? Ти хоч знаєш який зараз час, чорти б тебе побрали? Чомусь за ніч, жодної клятої копійчини не притягнула! А знаєш чому?! Ні, в біса, ти, не знаєш! А я скажу – бо зараз, всі крутелики тримають гроші у банках, сейфах і користуються кредитками! Ось як воно зараз відбувається! А, ти, мені підклав якогось чортового мідяка, сволото! І хто ти після цього?!
Андрій лаявся так, що мені стало ніяково. Але разом з тим, на одну мить мені враз закортіло забрати його душу просто тут і зараз, через таке нахабство. Запальну промову перервав протяжний скрип і глухий удар, який супроводжувався невпинним квоканням.
Андрій вийшов надвір: прямо біля подвір’я зупинилася темно – синя машина, передні колеса якої всі були у пір’ї.
- Андрію, друже, я дуже перепрошую. Поспішав, не впорався… Вона вискочила на дорогу.
Наскільки я бачив з вікна, Андрій силувався якомога м’якше висловити своє незадоволення, але мова раптом зайшла про гроші.
- Слухай, скільки там я тобі повинен? Гривень сто? Двісті? О, в мене немає. Є одна п’ятисотка. Ну гаразд, байдуже. Бери.
- П’ятисотка? Ти сказав п’ятисотка, Толику?
- Її буде замало?
- Ні – ні – ні, друже, ні. Авжеж ні. Я… Дякую.
Вони попрощалися, і Андрій, підстрибуючи, покрокував додому.
- Ну от вони, мої перші гроші. Ха! Але я міг би витрусити з нього побільше… Чорт із ним, він іще легко відбувся. Нікому не дозволено безкарно душити моїх курей.
- То ти задоволений?
- Я? Задоволений? Аж ніяк! Менше ніж задоволений… Слухай, я ж кажу, мені потрібно якомога швидше назбирати грошей. І якомога більше.
- Для кращого життя?
- Авжеж. Знаєш, п’ятсот це замало. Ефект же не одноразовий, так?
- Ні, інклюзник діє постійно.
- Ну, що ж… Дай – но піду напувати худобу, а заразом – прогуляюся по селі. Може ще що випаде корисне.
- А що робити мені?
- Притягуй гроші. І побільше.
- Я можу допомагати по господарству.
- Що?
- Прибирати там, чи полагодити щось.
- Справді? Це чудово. Наведи лад у стійлах, та нанеси води худобі. Погодуй птицю.
- Я впораюсь.
Двері зачинилися.