Листи, які змінили все

Занурення в минуле

Олеся сиділа на кухні, тримаючи в руках пожовклий аркуш паперу. За вікном шелестіло листя, а море внизу мирно гойдало хвилі об берег. Але в її думках вирувала буря.
 

Вона вже втратила лік часу, перечитуючи листи. Кожне речення було пронизане емоціями — надією, страхом і коханням, яке здавалося водночас сильним і приреченим. Імена, згадані в листах, були їй невідомі, окрім одного — Лариси. Але навіть це не давало відповідей, лише породжувало нові запитання.

Олеся відклала листа й підійшла до вікна. Вечірнє сонце заливало кухню теплим світлом, однак вона не відчувала спокою. В голові крутилася думка: “Що сталося з Антоном? Чому бабуся ніколи не розповідала про нього?”

Вона вирішила діяти. Треба було знайти більше доказів і відомостей.

Сліди минулого

На наступний день Олеся повернулася до архіву. Літня жінка за стійкою, яку вона бачила вчора, зустріла її поглядом, сповненим цікавості.

— Ви знову? — запитала вона, ніби чекала на повернення Олесі.

— Так, я знайшла дещо в будинку. Листи. Хочу дізнатися більше про Антона Ковальчука.

Жінка кивнула й витягла ще кілька газет і папок.
 

— Він був художником, — сказала вона, клацаючи клавішею комп’ютера. — Із тих людей, які привертали увагу. Казали, що мав талант, але й багато ворогів.

Олеся завмерла.

— Ворогів?

— Ну, він був не такий, як усі. Вільнодумний. Не кожен тут це сприймав. А ще ходили чутки, що його переслідували через якісь політичні погляди.

Це пояснювало деякі фрази з листів, особливо ті, де йшлося про небезпеку і втечу.

— А Лариса? Її якось пов’язували з ним?

Жінка задумалася.

— Лариса? Можливо. Вона теж була особливою. Завжди трохи відсторонена, ніби носила в собі таємниці. Всі її поважали, але не могли зрозуміти.

Олеся забрала копії газет і вирішила повернутися додому, щоб зібрати більше доказів.
 

Відкриття на горищі

Повернувшись до будинку, вона знову піднялася на горище. Враження, що там щось приховане, не залишало її.

Розбираючи старі коробки, вона знайшла ще одну скриню. На цей раз усередині лежала старовинна книга, обтягнута шкірою. Її сторінки були заповнені малюнками — портретами людей, пейзажами моря і загадковими символами.

Мовчазні свідки минулого

Олеся обережно перегортала сторінки старовинної книги. Малюнки зачаровували своєю деталізацією — кожна лінія була настільки точною, що здавалося, ніби обличчя на портретах ось-ось оживуть.
 

В одному з малюнків вона впізнала свою бабусю Ларису — молоду, з довгим темним волоссям і сумними очима. Поруч із нею стояв чоловік, якого Олеся ніколи раніше не бачила. Його риси були різкими, впевненими, а погляд — проникливим.
 

— Це ти, Антоне? — прошепотіла вона, ніби малюнок міг відповісти.

Серед ілюстрацій траплялися також загадкові символи: кола, переплетені лінії, стрілки, що вказували в різні боки. Це нагадувало стародавні карти або схеми.
 

Раптом щось привернуло її увагу — між сторінками книги було заховано невеликий конверт. Він виглядав новішим за решту речей у скрині, ніби хтось поклав його туди не так давно.

Олеся відкрила його й знайшла коротку записку:

“Ларисо, я знав, що одного дня хтось знайде цю книгу. Сподіваюся, цей хтось буде достатньо сильним, щоб дізнатися правду і завершити те, що ми почали. — А.”

Руки затремтіли. Це був ще один слід Антона — але що він мав на увазі під словами “завершити те, що ми почали”?

Відгомін історії

Наступні кілька днів Олеся провела за дослідженнями. Вона перечитувала листи, вивчала малюнки та намагалася розшифрувати символи з книги. Проте відповідей було мало.

Одного ранку вона вирішила прогулятися до моря, щоб зібрати думки. Вітер гнав хвилі, а чайки кружляли над берегом. Їй здавалося, що тут, біля води, Антон і Лариса проводили свої найкращі миті.

Раптом її увагу привернула стара рибальська хижа біля скелі. Вона виглядала покинутою, але вікна були закриті фіранками.

Олеся підійшла ближче. Двері виявилися зачиненими, проте через тріщину в дерев’яній стіні вона побачила щось, що змусило її серце забитися швидше — портрет Лариси, дуже схожий на той, що був у книзі.

Це місце було пов’язане з її історією. Вона вирішила повернутися сюди згодом, узявши ліхтарик і більше часу для досліджень.

Голоси тиші
 

Увечері Олеся повернулася до хижі, озброївшись ліхтарем і сміливістю, якої їй ледве вистачало. Двері цього разу були прочинені.

Всередині було темно й прохолодно. Пахло деревом і морською сіллю. На столі лежали ще кілька старих аркушів паперу. Вона підняла один із них і побачила ескіз схеми — тієї самої, що була в книзі.

У кутах малюнка стояли дати та координати. Це була карта — але до чого вона вела?

Її думки перервало легке шарудіння в кутку. Вона різко обернулася, але побачила лише щура, що метнувся в тінь.
 

Олеся забрала аркуші та вийшла з хижі, сповнена ще більшої тривоги. Здавалося, вона наближалася до чогось важливого — і небезпечного.

Занурення у невідоме

Олеся повернулася додому й розклала всі знахідки на столі. Карти, листи, малюнки. Усе почало складатися в єдине ціле — історію забороненого кохання, втечі й спроби сховатися від переслідувачів.

Але головне питання залишалося відкритим: що сталося з Антоном?

Вона зателефонувала до архіву, щоб замовити додаткові документи, але замість знайомого голосу почула коротке:

— Вам краще не копатися в цьому.

Зв’язок обірвався.

Попередження