Повернення до коріння

Дорога до нового життя

Олеся сиділа на задньому сидінні старого автобуса, що повільно котився розбитою дорогою. Її руки стискали телефон, а великий дорожній рюкзак лежав біля ніг. За вікном змінювалися краєвиди: темні ліси, поля, поодинокі будинки. Час від часу на дорозі з’являлися дорожні знаки, що вказували, скільки залишилося до приморського містечка Лагідне.

Вона втупилася в екран, сподіваючись, що хтось із друзів чи колишніх колег надішле повідомлення. Проте на дисплеї світилися лише рекламні сповіщення й пропозиції встановити нові додатки. Жодного слова підтримки, ніби всім було байдуже до її зникнення.

Колись вона вірила, що життя в столиці — це вершина її досягнень. Вдала робота, стосунки, перспективи… Тепер усе це залишилося позаду — розбите на дрібні уламки, як та кришталева ваза, яку вона розбила у день їхньої сварки з чоловіком.

— Лагідне, кінцева зупинка! — прокричав водій, і автобус різко зупинився.
 

Олеся зітхнула, схопила рюкзак і повільно вийшла. Сонце вже сідало за горизонт, фарбуючи море в рожево-золотаві відтінки. Повітря пахло сіллю, вологістю і легким ароматом хвої.

Містечко виглядало так, наче його вирізали з якогось старого фільму: вузькі вулички, білі будинки з черепичними дахами, дерев’яні ліхтарі. Деякі вікна світилися теплим світлом, створюючи відчуття затишку, якого Олеся так давно не відчувала.

Вона глибоко вдихнула й рушила в напрямку будинку, який дістався їй у спадок від бабусі.

Будинок спогадів

Будинок стояв на пагорбі, звідки відкривався вид на море. Кам’яний фасад, обвитий плющем, здавався загадковим, навіть трохи моторошним у вечірньому світлі. Дерев’яні двері рипнули, коли Олеся вставила ключ у замок.

Усередині було прохолодно й пахло старими речами. Дерев’яна підлога скрипіла під ногами. Вітальня була завалена коробками, книжками, старовинними меблями. Здавалося, тут зупинився час.
 

— Привіт, бабусю, — прошепотіла Олеся, ніби очікуючи відповіді.

Вона пройшлася кімнатами, намагаючись придушити хвилю ностальгії. Всі ці речі — старий сервант, порцелянові статуетки, вишиті серветки — нагадували їй про дитинство. Але тепер це місце належало їй, і вона мала вирішити, що з ним робити.

Коли вона піднялася на горище, її увагу привернула стара скриня в кутку. Серце застукотіло швидше. Вона відкрила її й побачила листи, пожовклі від часу.

“Любий Антоне…” — почався перший лист.
 

Олеся завмерла. Хто такий Антон? І чому листи були заховані?

Таємниці старих листів
 

Олеся сиділа на підлозі горища, оточена запахом пилу і старого паперу. Вона обережно перебирала листи, намагаючись розгадати їхній зміст. Їх було більше десятка, і всі вони були адресовані Антону. Деякі з них датувалися 1940-ми роками.

Її пальці здригалися, коли вона відкривала наступний конверт. Лист був написаний рівним, акуратним почерком:

“Мій любий Антоне,

Я не можу забути ту ніч на березі. Твої слова й обіцянки досі звучать у моїй голові, мов шепіт хвиль. Я вірю тобі. Вірю, що одного дня ми будемо разом, незважаючи на все. Твоя Л.”

Олеся перечитала рядки кілька разів. Її бабуся звалася Лариса. Невже це був лист від неї? Але хто такий Антон? І чому ці листи були сховані так далеко від очей?

Замість відповідей виникали лише нові питання. Вона перебирала решту листів, але більшість із них не містили деталей, лише натяки на заборонене кохання, обіцянки й розпач.

Олеся намагалася переконати себе, що це просто старі папери, не варті її уваги. Але серце підказувало інше.
 

Ніч у домі тіней

Сон не приходив. Лежачи на старому дивані у вітальні, Олеся слухала, як вітер грався ставнями й шелестіло листя за вікном. Вона не могла позбутися відчуття, що будинок дихає власним життям, а кожен його звук не випадковий.

Листи лежали на столі поруч. Вона знову взяла один із них і почала читати.
 

“Ларисо, я не можу залишитися. Вони шукають мене. Я мушу зникнути, щоб уберегти тебе. Але обіцяю, що знайду спосіб повернутися. Прошу, не викидай ці листи. Вони — єдине, що пов’язує нас…”

Ці слова пронизали її наскрізь. Коли вона нарешті заснула, їй снився чоловік у темному костюмі, який ішов уздовж берега. Його обличчя ховалося в тіні, але він зупинився й простягнув їй руку.

Прокинувшись, Олеся зрозуміла, що цей будинок і листи тримають у собі щось більше, ніж минуле. Вони чекали на неї, щоб відкрити свої таємниці.

Перші кроки до розгадки
 

Наступного ранку Олеся вирішила піти до місцевого архіву. Можливо, там вона знайде хоч якісь згадки про Антона або події, які могли пояснити зміст листів.

Архів розміщувався у старій ратуші, де пахло старими книгами і фарбою. Літня жінка за стійкою підняла окуляри й уважно подивилася на неї.
 

— Ви нова тут?

— Так, переїхала в будинок на пагорбі.

Жінка нахилилася ближче.

— У будинок Лариси? — Вона сказала це так, ніби згадала щось таємниче.

Олеся кивнула.

— Ви знали її?

— Усі тут знали. Хороша була жінка. Але її історія… — жінка затнулася. — Що саме вас цікавить?

— Її минуле. Можливо, записи або статті.

Архіваріус видала їй кілька старих газет, і Олеся зосередилася на пошуку.

Через годину її пальці натрапили на заголовок:

“Таємниче зникнення Антона Ковальчука. Підозрюють втечу або нещасний випадок.”

Її серце застукало сильніше. Ось він — Антон. Але що сталося з ним?