Розділ 5

Гайяр тим часом учив Роксану і Юрія. Він бився з ними на шаблях, не визнаючи дерев’яної зброї. Й одного разу ледь не поранив дівчину, вчасно не відвівши руку, та Роксана не злякалася. Вони потрапили до справжнього вчителя, який розумів їх, і за кілька тижнів Гайяр сам не втрачав пильності, коли змагався з ними обома.

Але найбільшу увагу приділяв він не двобоям, бо коли в серці немає рівноваги, ніяка зброя не врятує. Він учив дітей слухати світ, відчувати його, радитися і, не замислюючись, розуміти потаємні підказки, бо світ знав про все, що відбудеться. Кожна думка відкривалася йому і впліталася у живу тканину часу до того, як втілювалася в реальності. Повітрю було відомо, куди піде рука супротивника, а перед штормом небо і море завжди змінюють колір. Гайяр учив їх розуміти пташину мову і розмовляти з командою без допомоги амулета.

Роксана остерігалася його, чомусь їй ввижалося, що Імперська школа нарешті заманила її в свої сіті, а Юрій душі не чаяв у Гайярі, ловлячи кожне слово вчителя. Ввечері, після заходу сонця, діти розповідали, яким буде наступний день, бо сонце перед купанням в морі замислювало, що робитиме завтра. Після того, наче замість нагороди, чародій оповідав їм старовинні легенди про зникаючий світ. І все було у тих легендах правдою.

Здавалося, Гайяр поспішає передати учням хоча б частину того, що знає сам. Діти втомлювалися, не в змозі осягнути все з першого разу, чим дратували вчителя, так вибивалися з сил, що їм навіть нічого не снилося. Та якось Юрій розбудив Роксану вночі, приклав палець до своїх вуст і кивнув убік сходів.

Діти тихесенько піднялися на палубу.

Гайяр стояв біля фальшборту, говорив до Моря. Вітерець ледь торкався хвиль і русявого волосся чародія. Роксана ще ніколи не бачила, щоб Море так раділо співрозмовнику. В цій розмові, яку не підслухати нікому, жила вдячність й обіцянки вигравали місячним сріблом на хвилях. Це видовище було не з цього часу, а з минулого, втраченого...

І діти усвідомили, що вони ж насправді майже нічого не знають про капітана "Північного сонця": ні про те, як він служив Імперії, ні про те, які пригоди випали на його долю до того.

Гайяр озирнувся до них, його сіро-зелені очі сяяли.

– То я вас хоч чомусь навчив, раз ви прийшли, – привітно сказав капітан. – Ви маєте відчувати, коли хтось чаклує поряд із вами.

Мерехтіння на хвилях вицвітало, лише деінде ще світилися бурунці.

– Наближається шторм, та для "Північного сонця" він небезпеки не становить, – він упосміхнувся. – Ти хотіла знати, Роксано, чому я служив Імперії. А ти запитай про це у Моря. Воно тобі розкаже. Воно багато чого про мене знає.

Роксана підійшла до немолодого вчителя, задивилася на нічну воду. Вона навіть не знала, з чого почати, та друзів вітають зазвичай. Дівчина подумки привіталася з Морем, хвиля вдарила об борт, відповівши своїм вітанням.

Море говорило про Гайяра, та малюнки являло тьмяні, ніби фотографії, зіпсовані водою. Роксана бачила, як Гайяр шукав зустрічі з Химерою. І заради себе, влади і величі, і заради товаришів, з якими прощався на березі моря глибокою осінню. Одним з його друзів був сивий Райн, та Роксана не запитала у Моря ім’я піратського капітана, вона поки того не вміла.

Химера уважно слухала Гайяра, тільки слова його губилися, не долітаючи до дівчини. Білокрила не повірила. Море не показало дитині Імператорську в’язницю, та Роксана відчула холод відчаю, який панував там, і радник Імператора прийшов, щоб поговорити з ув’язненим капітаном. Він прагнув зброї, від якої б не було захисту, щоб до самісіньких глибин сердець ворогів діставав погляд володаря тої зброї.

Металева паща звіра пашіла вогнем, він блискав лихими очима. Гайяр був першим, хто поклав руку на її язик, випробувавши власне творіння. Але заклята голова працювала не так, як того хотілося раднику Імператора, вона відкривала страхи і спогади, та не показувала думки і прагнення. Химера не дізналася про справжню причину, чому Гайяр опинився в столиці Імперії.

У Роксани не вистачало майстерності, щоб чути все, що каже їй Море. Зображення перетворилися на спалахи, які вона більше не розуміла. Спалахи обернулися різнокольоровим виром, і дівчина відчула, що зомліває. Гайяр підхопив її, не даючи впасти.

– Досить на сьогодні.

Вир зникав, повертаючи до тями. Роксана вже могла стояти сама.

– Скажи мені тільки: тобі подобалося бути вчителем в Імперській школі? – поцікавилася вона.

– Так, там завжди вдосталь нових обдарованих і талановитих учнів, – Гайяр посміхався, радіючи її цікавості і тому, що цій дівчині вдалося досить легко опанувати те, що для багатьох обертається на кількамісячну муку. – Але піратським капітаном бути набагато цікавіше.

– Можна мені спробувати? – запитав Юрій.

– Звичайно.

Море відповіло юному чарівнику, та запитання його було не таким складним, як у Роксани. Про майбутній шторм розпитував хвилі хлопець.

"Північне сонце" підійшло до Елігерського узбережжя вночі. Шторм не потріпав чарівні вітрила, тільки взяв частину їхнього сяйва, що відродиться зі світлом нового дня. Гайяр, Юрій і Роксана відправилися на берег.

Містечко спало, нічого не підозрюючи. Троє піратів дісталися площі.