Розділ 4

Подорож північними морями втомлювала Герду, тільки розповіді юного казкаря тішили її. Та казки у Філіпа скінчилися, і тоді Герда сама почала розказувати про пережите: про піратський корабель із чорними вітрилами і про свої завоювання, тільки герої її розповідей завжди були безіменні. Філіп слухав, не надихаючись її словами, – він дуже змінився з того часу, як потрапив на імперський корабель.

Погляд хлопця став улесливим, та й довіру більше не викликав, навіть волосся лежало по-іншому. Й одного вечора, коли Герда розказувала, як Море розмовляє з піратами, він засміявся.

– Не вірю тобі!

– Не віриш? Чому? – здивувалася Герда, чомусь їй стало моторошно від сміху юного казкаря.

– Хіба море може говорити? Це вода. Велика калюжа. Якби море говорило, воно б попереджало про небезпеки, а не затоплювало селища, забираючи будинки в пучину.

Море слухало його слова, та мовчало, а Герда змовчати не могла: неможливим здавалося почути таке від казкаря.

– Це не так!

– Дивно, що міністр не розуміє очевидних речей, – порожньо подивився на неї Філіп.

Герда проковтнула образу, зрозумівши нарешті, чому Химера забрала дітей з піратського корабля для навчання у своїй школі. Не щоб хизуватися перед ворогами, що будь-хто закохається в Імперію, пізнавши її, а тому, що в світі у білокрилої майже не залишилося справжніх ворогів, як і тих, що могли б битися за неї. Порожньо стало у світі, сіро, життя втратило сенс... Та чи такої влади прагнула Химера, мріючи завоювати світ від краю до краю?..

Імперія не завжди ламала долі і знищувала супротивників. Зазвичай люди самі сходили з призначеної їм дороги, спокушаючись багатством чи простотою життя, однакового, нецікавого, наче безпечного і передбачуваного. Тільки брали все, що бачили, спочатку не бажаючи віддавати, а потім забуваючи, що було інакше. Герді кортіло, щоб цей світ вибухнув, щоб він згадав, яким був раніше, як слухачі казкарів облишали всі справи, поринаючи у казки, а піратів боялися і шанували, й імперські капітани були не менш небезпечними за піратів.

Два світи бачила Герда. Одному належала вона сама, як Ярош, Ричард і навіть Химера. Тут можна було розбити дзеркало, через яке звірині очі Духу Імперії дивилися на своїх слуг і ворогів. Тут існували Примарні острови з таємничими скарбами і зачаровані статуї на площі біля червоного палацу Імператора, а час ішов з різною швидкістю, зачіпаючи одних й оберігаючи від старості інших.

Та був інший світ. У порожніх очах носили його люди, чиї неживі вікна дивилися на міста з одним почуттям байдужості, а в порожніх серцях могли затриматися тільки жах і прагнення вижити будь-якою ціною. Ні на зло, ні на шляхетність не були спроможні ці люди, тільки на дрібну підлість і заздрість до тих, кого не розуміли. Той світ нудьгував, вигадуючи собі героїв, щоб із величезним задоволенням втоптувати їх в бруд. Але він хотів відродитися, скликаючи казкарів і співців на щорічні концерти-змагання. Тільки з кожним роком все менше справжніх чарівників збиралося на цьому модному заході. І потай створював нові легенди, підглядаючи за іншим світом. Тільки не могли ті уривки врятувати від сірості, бо такою була розплата за яскраві зірки, зняті з неба, які невідомо, чи можна повернути.

Це бачив Гайяр. Химера, певно, теж знала, що її Імперія не руйнується з середини, а перероджується, назавжди залишаючись в руїнах, яких очима не роздивитися, тільки відчути можна. У погляді цього хлопця Герда теж бачила жахливе майбутнє.

Плеснуло море за бортом, повертаючи до дійсності. То воно оповідало нову лиху казку, що судилася цілому світу. Але тільки Герда чула його голос.

Хлопець пішов, і дивлячись у темні глибини, руда королева бачила, як він стукає у браму Імперської Зіркової школи, якої нещодавно боявся понад усе, і просить узяти його на навчання. Філіпа приймуть, він навіть стане командиром, та забудуть його, щойно він піде з цього світу, бо хлопець був і фальшивим казкарем, і фальшивим імперським командиром. Пустоцвітом був.

Нема віри. Нема віри ні в себе, ні в інших, ні в те, що лиш серцем відчути можна. Нема сильних, а слабкі не усвідомлюють своєї слабкості. Нема друзів і нема ворогів. Нема життя і нема смерті, а є тільки безкінечне вмирання. Та хіба це не найстрашніше?

Море було жорстоким до Герди, відкриваючи їй таємниці двох світів, жорстоким до них усіх, дозволивши стати по різні боки. Воювати один проти одного, а не проти посірілого, спотвореного й ошуканого світу, проти руїн, з яких ніколи не збудувати нового, бо немає в тих уламках пам’яті про те, що зробить із них ціле й подарує нове життя...

– Гердо, – тихо покликала Асана Санарін.

Королева трусонула головою, і руді хвилі обрамили бліде обличчя.

– Море світиться, – капітан стала поряд із міністром. – Воно причаровує тебе.

Іскристі вогненні стрічки линули в глибині, зникаючи під крижинами, спліталися у дивовижні малюнки, та вони більше не мали над Гердою влади.

– Чому воно причаровує, якщо може просто забрати?

Герда затремтіла від холоду, усвідомивши, наскільки довго стояла непорушно, дивлячись на темну воду. Навіть день відгоріти встиг.

– Про те воно не скаже, – осміхнулась Асана Санарін, визнаючи могутність ворога, якого юний казкар обізвав калюжею. – Вітер змінюється, теплішає.