Розділ 2

Ажи де Сентан і Фенікс ішли вглиб країни, назви якої не знали, тільки прапори були до болю знайомі – біло-сірі з блідими зірками. Від селища до селища прямували вони, не маючи мети і втрачаючи впевненість, платили за ночівлю і їжу простими чарами, подібно до штукарів, на яких навіть не спокусилася Імперська школа.

Вдалині виднілися гори, невисокі, старі, поїдені вітром і часом, і навіть земля на них стала майже непридатною для життя. Ліс не вкривав схили: лише деінде зачепилися на краю, тримаючись вузлуватим корінням, поодинокі покручені дерева.

Цього вечора, біля самих гір, Ажи і Фенікс зупинилися в шинку. Вітер завивав за вікном, та сніг поки не зривався, хоча іноді важкі хмари, повні буревіїв і заметілей, пропливали над головами подорожніх.

Ажи наливав собі нову чарку, лік яким втратив, наче хотів сьогодні упитися до смерті. Фенікс сиділа навпроти нього, занепокоєно дивлячись, як брат потягнувся до пляшки.

– А тобі не досить, Ажи? – запитала вона, взявши його за руку, щоб перешкодити донести пляшку до щербатої чарки.

– А яка різниця, сестро? – очі Ажи були п’яні, та голос на диво чіткий. – Що нам іще залишається? Про наш край майже ніхто не пам’ятає, наше рідне місто прокляте, у нас нема батьківщини, нема, куди повертатися... І друзів ми розгубили, зрадивши. А ворогів нам удвох не здолати. Чи приєднатися до них? Тобі личитиме біла форма імперського капітана, Фенікс, – він вирвав пляшку і налив собі по самі вінця. – Заради кого нам жити? Чого прагнути?.

Чародій посміхнувся, несучи чарку до вуст, обережно, щоб не розплескати.

– Вип’ємо за загибель усіх, кого ми любили і ненавиділи.

– Хіба ми любили когось? – здивувалася сестра.

– А Яроша?

Вона криво осміхнулась.

– Дитяче захоплення. Пристрасть. Та й він мене не любив. Він був нам вдячний, і все.

– А хіба вдячність – не найчистіший прояв любові? – він налив собі ще.

– Ти п’яний, – Фенікс підвелася. – Я не бажаю слухати, як ти верзеш дурниці.

– Я п’яний не горілкою, – Ажи хильнув чарку, та навіть не скривився. – Ми сп’яніли від страху і заздрощів. Обоє.

– Це неправда!

– Це правда. Ти просто боїшся собі у тому зізнатися.

– А краще було залишитися на кораблі, щоб нас убили? – розлютилася Фенікс, вогонь, який вона чарами приховувала від людей, на мить підсвітив її чорне волосся.

Та в шинку на це ніхто не звернув уваги. Всі, хто залишався тут після опівночі, слухали й бачили тільки тих, із ким пили-гуляли.

– Не знаю, – відповів він, і сірі очі Ажи де Сентана були тої миті неймовірно чистими і ясними.

Фенікс пирхнула і вилетіла з шинку. А брат залишився. Він цокався з пляшкою, доки вона не спорожніла, а тоді задрімав, так і не вставши з-за столу.

Ранок прийшов разом із головним болем. Зі стогоном Ажи обхопив голову, натиснувши на скроні: давно він так не напивався.

Дев'ятко Наталія "Скарби Примарних островів. Шлях за виднокрай" ©Дев'ятко Н.В., 2020. Всі права захищені. Використання твору і його автоматизоване копіювання  будь-якими програмами без письмового дозволу автора заборонено. Місце оприлюднення твору - сайт Букнет (booknet.ua). Якщо ви зустріли книгу на іншому сайті - натисніть кнопку "Скарга". Адже твір викрадено та використано без відома автора.

У залі нікого не було, а порожні пляшки, які він складав під столом, не подарували й краплини випивки. Похитуючись, Ажи вийшов на вулицю.

Ранок видався холодний, майже зимовий, але безвітряний. У дворі старий збирав до отари овець, щоб перевести їх до сусіднього села, де нижче були кращі пасовиська.

– Гарно відпочили, пане? – познущався старий, посміхнувшись: у нього залишилося з півдесятка зубів, два вверху і три внизу.

Ажи поморщився, подумавши, що йому, певно, до такої старості дожити не судилося.

– Гарно, – чарівник подивився на стежину, звідки хлопчина, помічник вівчаря, привів останню вівцю. – А куди веде ця стежка?

– До Храму Вітрів. Тільки туди ніхто не ходить давно. Вітри підношення приймають, а погоду гарну не дають, – старий скрутив цигарку. – Та храм гарний. Ти сходи, коли час є.

– Часу у мене повно, – всміхнувся Ажи.

Він дерся вузькою кам’янистою стежкою, не лякаючись прірви, до якої іноді линула доріжка. Але прірва не кликала, вона теж постаріла за час існування цих гір. Влітку тут навіть буяв цвіт, а тепер від квітів залишилися тільки поламані засохлі стебла. Карликові дерева загубили листя і здавалися несправжніми у блідому світлі сонця, яке ховалося за хмарами.

Храм з’явився за рогом несподівано, наче виник, а не чекав на паломників. Він стояв на самому краю, відкритий для всіх вітрів, і товсті колони, що поєднувалися в арки, підтримували масивний дах. Темний брунатний камінь не заріс лишайником, та птахи звили гнізда в ліпнині. Зараз птахи відлетіли, можливо, діставшись навіть Бар-Тірани і Драконового архіпелагу.

Ажи увійшов до храму, який привітав чарівника тишею. Не курився жертовний дим біля жодної з сімох статуй, і намиста з квітів давно засохли, покладені біля їхніх ніг, – обернуться на порох, щойно торкнешся. Обходячи храм колом, Ажи йшов від статуї до статуї, за якими арки були закладені камінням.