Частина 1. "Влада бажань і неволі". Розділ 1

Команда Яроша Сокола і сам піратський капітан чекали на караван, з яким збиралися повертатися через пустелю до Перлинного узбережжя. А іншу пустелю – крижане північне море – долав імперський корабель, на борту якого були королева Герда, призначена Химерою новим міністром, і капітан Асана Санарін.

Весна приходила у столицю безіменної Імперії, звідки завдяки чарам Алі втекла Ластівка. Поліна і Тимур залишилися в Імперській Зірковій школі. Чорноволоса чарівниця оселилася в Елігерській землі, і до цього ж берега прямувало "Північне сонце". Капітан Гайяр навчав чарів Роксану і Юрія, підібравши дітей на безлюдному узбережжі далеко на схід від Аталя.

"Діаманта" теж борознила море, але вона тримала курс на забуті людьми острови. Двоє чарівників, Фенікс та Ажи де Сентан, раділи, що змогли звільнитися з ув’язнення на піратському кораблі, де доля віщувала їм загибель. По всьому світу розійшлися шляхи тих, хто разом долав морські простори на кораблі Яроша Сокола...

Якщо ви читаєте цю книгу не на сайті booknet.ua, вона вкрадена в автора.

Як і передбачав Ажи, принц Юран казився від люті, але Саїд тільки всміхався потай, а фея, Янголятко і русалка Уляна зберігали мовчанку. Ніхто ж інший не міг пояснити, як Ажи і Фенікс вдалося виплутатись із чарівних пут.

Та лють принца швидко вщухла, бо думки його линули перед кораблем. Часто Айлан знаходив Юрана на палубі. Принц не спав, порожньо дивився у ніч. Товариш нічого не запитував, іноді мовчки сідав поряд, сподівався: Юран розкаже, що його муляє, але той уперто мовчав.

Нарешті у сутінках Вейн із "воронячого гнізда" побачив землю. П’ять острівців поєднувалися навхрест, тільки невеличкі протоки розділяли їх.

Принц посміхався, але якось відсторонено, порожньо, неначе його обличчя перетворилося на маску.

– Що там? – запитав Джонатан, стоячи поряд із Юраном на носі корабля.

– Там наш фамільний склеп. Усі члени королівської родини спочивають на цих островах, – голос принца був крижаним.

– Ти хочеш висадитись? – Джонатан відчув, як жах торкнувся шкіри, не його жах, а той, що оселяється на березі, де люди ходять, та житла не будують.

– Так.

Юран пішов розпорядитися, щоб спустили шлюпку.

Але відвідати острови зголосилися не всі. Ворожка Ітана навіть не вийшла на палубу, вона сховалася, щойно здалеку побачила острови, потопаючі у темряві. Саїд хмикнув, відповівши, що тільки дурні можуть пертися у склепи, навіть фамільні. Погодився йти разом із Юраном тільки Айлан. Берн і Дельфін зачекають на них на березі. Та принцу до того, здається, було байдуже. Він би і сам пішов.

Об днище шлюпки зашурхотіла галька. Юран зістрибнув у воду, тримаючи в руці ліхтар, який він запалив чарівним полум’ям. Та вогонь за скельцем палав звичайний, чари тільки покликали його до життя.

Юран змінився, ступивши на землі, які колись належали йому, мовби вищим став. Айлан із недовірою дивився на товариша, який прямував до хащовиння.

– За мною йди. Нікуди не звертай зі стежки. Там повно пасток.

Айлан тільки пирхнув, почувши, наскільки принц задоволений тим, що на його островах стільки небезпечних пасток.

Від дерев падали густі тіні, ніби замішані на темряві, настояні на ній, а тоді розплескані по землі. Лише доріжка, майже поглинута високою темною травою, іноді щирилася жовтуватим камінням. Айлану стало моторошно – тіні видавалися живими.

– Нам довго йти? – запитав він у Юрана.

– Ні.

Здавалося, тіні поглинають принца, даруючи йому вбрання, та то була тільки ілюзія, мов іще одна тутешня пастка, кількість яких не знав навіть Юран.

Дверей у склепі не було. Прямокутний вхід затоплювала темрява, набагато чорніша, ніж назовні. Плющ і ліани заплели стіни, тільки руни біля входу оминули. Склеп ніби вріс у хащі.

Юран озирнувся, осміхнувшись, холодно, зверхньо.

– Боїшся?

– Хіба чарівники бояться? – повернув образу Айлан, та вигляд Юрана вселяв острах.

Принц увійшов до середини, підпалив дотиком смолоскип, оплетений павутинням. І дуже вчасно, бо вітер дмухнув йому в обличчя, вибивши ліхтар із рук. Скло розбилось, і вогник згас. А смолоскип, на диво, палав так само, як і раніше, ніби йому, що провів багато ночей у склепі, не страшний підступний вітер.

– Юране, тут щось не так, – Айлан бачив, як заворушилися тіні, радісно зустрічаючи відвідувачів.

– Усе гаразд. Це захисні чари, – Юран зняв смолоскип зі стіни. – Я покажу тобі мою родину.

Вони пройшли через широкий, але короткий коридор, вийшли до великої зали. Юран підпалив світильник, і в металевій пащі змії захитався вогонь. Один за одним по колу засвітилися й інші світильники. У змій, що були найдальше від входу, очі таємничо мерехтіли.

А по периметру зали на плитах стояли статуї з сірого мармуру. Жінки і чоловіки, ще не старі, і діти, багато дітей віком до десяти років. Дивовижно передані обличчя, кожна зморшка, навіть шкіра і волосся як справжні, тільки обличчя мертві, ніби майстер уперше побачив королів, королев та їхніх дітей одразу після смерті. І статуй тих були десятки.

Айлан зіщулився: статуї випромінювали зло і ненависть, наче душі тих, з кого їх робили, не можуть отримати спокій, поки вони стоять тут. І чарівник зрозумів, що нагадували йому ці статуї, – тільки ті, які постійно зринали в його пам’яті, були чорними, і підняли їх на постаменти ще до того, як вони закам’яніли.