Розділ 5

Яроша привели до кімнати зі стінами, задрапованими розшитою тканиною: дивовижні птахи і пишні квіти, меблі тут були дорогі і вишукані, підлогу вкривали килими. Солдат перерізав мотузку, що зв’язувала капітана, і зник за дверима, а служниця запросила пірата до іншої кімнати.

То була ванна. Дерев’яну діжку наповнювала мильна гаряча вода.

– Її величність королева наказала, щоб ви викупалися і перевдяглися в одяг, який знайдете у спальні, – сказала служниця. – Якщо буде щось треба, покличете мене.

Ярош подивився в карі очі ще молодої жінки. Вона була зовсім не схожа на короля чи королеву, як і солдати, якими вони командували. Всі ці люди йому когось нагадували, але поки здогад тікав.

– А як тебе звуть, дівчино?

– На ваші запитання її величність наказала не відповідати. Вибачте.

Служниця залишила Сокола на самоті. Пірат попробував воду: вже не гаряча, саме така, як треба.

Що ж, хай поки буде так, як бажає її величність королева...

Гердине бажання вдягло Яроша в темні, майже чорні штани з ледь помітним відблиском кольору вишні, білу сорочку з тонкою вишивкою по рукаву, сорочка стягувалась біля шиї, в китицях мотузочки мерехтіла срібна нитка, коли на неї потрапляло світло. Темно-малиновий широкий пасок теж був розшитий чорною і вишневою нитками.

Ярош подивився на себе у дзеркало. Шкода, тільки зброю до цього вбрання не додала королева Аталя. Капітан згадав, що його шабля і пістолети залишилися на "Діаманті": коли Герда розламала скло, випустивши закляття, зброї з ним не було.

– Це тобі помста за напахченого папугу, – кинув сіроокому відображенню Ярош.

Двері відчинилися.

– Вас хоче бачити її величність королева, – сказала служниця. – Я проведу вас.

Жінка вела Яроша вглибину палацу, потім зупинилася біля стіни, натиснула на китицю винограду на дерев’яному різьбленому орнаменті. Частина стіни від’їхала, впустивши у коридор денне світло. Служниця пропустила Яроша, пірат із посмішкою ступив назустріч сонцю і вийшов у сад, оточений з усіх боків стінами.

Виходу з саду він не бачив, певно, сюди можна було потрапити тільки таким замаскованим шляхом. Хоча, таємних дверей, швидше за все, багато. Десь на висоті двох людських ростів на маленький сад дивилися вікна.

Герда сиділа на лаві біля фонтана під пальмою. По землі і по фонтану вилися рослини з ніжними рожевими квітами, які, коли відцвітали, ставали фіолетовими.

– Не знав, що в Аталі ростуть пальми, – мовив Ярош, дивлячись на королеву.

– Тут росте все, що я забажаю, – відповіла вона. – А ти стоятимеш, Яроше?

– Ще посиджу там, де на повний зріст стати не можна. Краще постою під сонцем, – із посмішкою відказав пірат.

– Ти маєш рацію, Яроше. Це твій останній день на волі.

– Це ти називаєш волею? – розвів руками Сокіл, показуючи, що стіни саду глухі.

– А краще провести останній день без болю у моєму підземеллі? – образилася Герда на пірата, який не оцінив її щедрого дарунку.

– Мої друзі проводять останній день без болю ув’язненими в твоєму підземеллі. А ти не боїшся, Гердо, що я відберу у тебе кинджал, який ти ховаєш під сукнею, і заріжу тебе?

Він запитав це буденно, але карі очі Герди шугнули злом.

– Ні, бо тоді всі твої друзі помруть страшною смертю. Ти не зробиш нічого проти моєї волі, бо це зашкодить твоїй команді.

(малюнок)

Ярош криво осміхнувся.

– Це я у тебе навчилася, коли ти покарав графа Ричарда ув’язненням, – додала вона, підтвердивши його думку.

– І де граф тепер?

– Йому я теж дарувала один день, як і тобі, за те, що ставився до мене з шаною, якої я заслуговую. Завтра вранці тут буде радник Імператора. Що він зробить із вами, ми обоє знаємо.

Ярош підійшов до фонтану: над чистою водою вигиналася веселка.

– Гердо, я запитаю, а ти відповіси. Тільки чесно, бо це те саме, що збрехати помираючому.

Королева мовчала, чекаючи на запитання.

– Хто дав тобі закляття?

– Вона була в подобі Марен, але я гадаю, що то Химера нею обернулася. Ще в Елігері, ще до того, як я опинилася на борту "Діаманти". Вона тримала мене за руку над прірвою, і я погодилася взяти закляття.

– Чому ж ти нікому нічого не сказала? Ми б могли його знищити.

– А я прагнула скористатися тими чарами. Тільки пізніше, коли ви б дісталися Аталя. Я дуже скучила за домом, – вона сумно посміхнулася. – Я думала, ти запитаєш, чому я тебе покликала?

– Ти сама мені скажеш, Гердо, – Ярош повернувся до неї.

– Так, скажу, – погодилася Герда. – Сьогодні в Аталі буде свято. Ти і Ричард – наші гості. Ти запросиш мене на танець, щоб я виграла суперечку з Олександром.

– І все, скоєне тобою, заради твоєї суперечки з чоловіком? Щоб довести, що ти зможеш приборкати волю піратського капітана, королево? – розсміявся Ярош Сокіл. – А якщо я відмовлюся?