Розділ 3

Чоловіків замкнули у двох камерах, що розділялися решіткою. В одну потрапили Джонатан, Вейн, Сашко, Мічений, Козир, Айлан, Олег, Володимир і Віктор. В іншій зачинили Жан-Поля, Бенедикта, Сержа, Олексія, Костянтина, Деніела і Яна Сореля. Двері обох камер також були захищені від чарів.

Хотілося пити, але не настільки, щоб збирати воду, яка проступала крізь тріщини у кам’яній підлозі. Здавалося, що в ту воду домішано отруту.

– Не думав, що так закінчиться наша подорож, – сумно сказав Вейн.

– Вона ще не закінчилася, – відгукнувся Айлан. – Та, здається, не всіх це бентежить, – він кивнув на Бенедикта, який спокійно сидів із заплющеними очима, заглиблений у себе.

– А що йому? – осміхнувся Вейн. – Його бог звеличить нашого Бенедикта на тому світі.

Бенедикт неохоче подивився на чоловіка через ґрати.

– Не гніви богів. Нічиїх. Краще попроси у них заступництва.

– Ідолів моїх богів спалювали, славлячи твого бога! – Вейн шкодував, що їх розділяє решітка, його дратував незворушний спокій священика.

– Химера все собі загарбує. І мого бога, і навіть ідолів твоїх богів, – Бенедикт дістав з рукава сутани ніж. – Візьми, коли боягузтво кличе за собою жах і ненависть.

Від блиску леза почуття Вейна трохи охололи.

– Звідки він у тебе?

– Хто ж думає, що у священика може бути зброя.

– Дай мені! – Жан-Поль забрав ніж у товариша, заховав зброю.

Бенедикт нічого йому не сказав, а темна пристрасть в очах аристократа майнула лише на крихту миті. Всі мовчали. Тільки скиглив шкільний учитель Костянтин, тихенько, щоб не почали кепкувати.

– А ми можемо вибратися звідси? – запитав Сашко в Айлана, який єдиний з них міг чаклувати.

– Можемо, – зловісно усміхнувся Айлан. – Якщо я принесу тебе в жертву, двері відчиняться, – колишній учень Імперської Зіркової школи не жартував.

– Припини, Айлане, – осадив його Джонатан.

– Якщо нас хочуть стратити, то чому досі цього не зробили? – по голосу було чути, що Деніел наляканий.

– Боюся, що вони чекають на гостя, – Олег до цього й слова не мовив.

– Міністра? – зрадів Жан-Поль.

Олег похитав головою, не відповівши. Та всім стало зрозуміло, якого гостя чекають в Аталі.

– А я все одно не розумію, чому всі так бояться перетворитися на чорну статую? – невдоволено запитав Сашко. – Хіба не однаково, як померти...

Ян Сорель шикнув на хлопця: не клич лихо, та Сашко дивився тільки на Джонатана.

– Не однаково. Чорні статуї на площі біля червоного палацу Імператора, про які ти згадав, – це не просто мертвий камінь, – Айлан теж уважно слухав, що каже піратський капітан. – Ці статуї майже вічні, безсмертні, але вони відчувають весь біль, горе і жах, які випали на долю мешканців величезної Імперії. З кожною людиною вони ділять нещастя – їх покарано безсмертям.

Джонатан замовк, але Айлан не продовжив його мову, хоча теж знав про кару, яка лягла на ворогів Імперії. Піратський капітан, ватажок повстанців і молода казкарка... Як же вони мріють про забуття і звільнення від жахливого тягаря безсмертя! Химера вміла жорстоко карати своїх найсильніших ворогів.

А Сашко запитував далі, і було важко відмовитися від розмови з ним, наче не він ставив запитання, а давня сила, волі якої нелегко опиратися.

– Розкажи, Джонатане, якщо нас все одно усіх стратять, як ви намагалися боротися з Імперією. Що сталося з тобою і твоїми друзями в столиці?

Піратський капітан посміхнувся. Хлопець зараз нагадав йому, як сперечався з прокляттям міста за життя своїх друзів і свободу незнайомця.

– Ми домовилися зустрітись у Сентані, щоб разом піти до столиці, – трохи важкувато почав оповідь Джонатан. – Фенікс і Ажи приймали нас не як піратів, а як принців. Ми не одразу залишили Сентан, купаючись у розкошах, наче відчували, що то наші останні щасливі дні. Минуло літо, і ніч стала майже рівна дню, коли ми нарешті вирушили далі.

Шлях був ласкавий до нас, або то впевненість у перемозі нас берегла, і дісталися до столиці ми без пригод. А там розійшлися, оселившись у різних районах. Ярош придумав, що спілкуватися ми будемо через листи, які неможливо перехопити. Та все одно тих листів у синіх конвертах найбільше відправив він сам. Бо коли вартовий приходить до тебе, ти маєш віддати йому один день свого життя, і не ти обираєш, яким днем сплатити за послугу. Ті листи не можна підробити, ніхто не знає, які листи в сумці у листоноші, і в чужих руках сині конверти обертаються на пісок.

Спочатку все йшло, як ми і планували. Від нашої присутності влада міста стала слабнути, піднімали голови вільнодумці, готувалися до бунтів провінції, а в столиці прокидалися від сну чари. То стіни будинків поростуть плющем з духмяними квітами, то вода у криницях набуде солодкого смаку. Вип’єш такої води – і більше не хочеться лаятись, зникає заздрість, а на світ дивишся чистим поглядом, не замуленим суєтою.

Кожного дня ми творили дива, хизуючись один перед одним, пробуджуючи до життя людські серця. Так минув рік.

Сашко заплющив очі, він і сам знав, як змінюється світ лише від однієї присутності вільної духом людини, в чиїх очах плескотить море. Йому ввижалося місто, засипане чистим снігом, і щасливі люди, що влаштували гуляння на вулицях. Палають веселі багаття. Батьки дарують подарунки своїм дітям, і всі гарно вбрані. Потім весна, і багато-багато квітів, а закоханих ще більше, перелітні птахи звивають гнізда на ліхтарях і ластівки ліплять домівки над вікнами щасливих родин. А тоді сріблястий дощ умиває місто, і різнокольорові жаби плигають вулицями, дзвінко славлячи дощ, та веселка вигинається над будинками.