Дві бригантини стали обабіч "Діаманти" і забрали з піратського корабля усіх полонених. Недовго судилося новій команді бути разом, а вони ще не знали про це. Бранці взагалі ні про що не думали, бо зачарований дим затьмарював розум, та й тіло слухалося ледь-ледь. Майже непритомних піратів переправили у місто.
Скаженів вітер, завиваючи у поточених часом скелях. Вітер когось оплакував, і від того жахливого звуку поверталася свідомість, та не сила, щоб опиратися. Солдатам Герди не знадобилося навіть зв’язувати їх, тільки зброю відібрали. Сама королева загубилась у темряві попереду своєї здобичі.
Ярош відчував, як починають нити пальці, – біль повертався до тіла разом із життям. Хто ж дав Герді таке сильне закляття, що його не змогли відхилити навіть чарівні вітрила? Чи відхилили, а насправді чари мали їх убити?..
На стінах підземелля мерехтіли поодинокі смолоскипи. У надто слабкому світлі не розрізнити, скільки полонених вишикували у шеренгу. Всі члени піратської команди поводили себе по-різному. Ярош, Ричард і Айлан майже отямилися, та взнаки не давали, крадькома роздивляючись напівтемне приміщення, куди їх привели. Священик Бенедикт тримався зверхньо, трохи посміхався Жан-Поль, та не зрозуміти, що віщує ця усмішка ворогам. Джонатан, Вейн і Сашко ще не оговталися від закляття, тому їхні погляди були тьмяні. А ось очі Міченого і Козиря палали ненавистю, певно, вигляд в’язниці сприяв їхньому швидкому звільненню від чарів.
Далі Ярош не бачив, та раптом він усвідомив, що з ними нема ні жінок, ні дітей. Капітан глянув на Ричарда, який кивнув йому, але тої ж миті почулися кроки, і в підземеллі посвітлішало. До в’язниці зайшли ще солдати і чоловік у білосніжному костюмі.
Вбрання чоловіка було надзвичайно чистим, навіть на чобітках із вибіленої шкіри й порошинки не побачиш, руки ховають атласні рукавички. На правій руці два масивних золотих персня з гранатами і рубінами. Озброєний, та швидше не для бою, а для хизування, бо на руків’ї меча теж інкрустація з дорогоцінного каміння і золотом оздоблені піхви. Темне недовге волосся зачесане назад так старанно, що жодна волосинка не вибивається.
– Ваша величносте, – солдат став на одне коліно перед королем Аталя, не зваживши на брудну підлогу, де в заглибленнях натекли підземні води, й владар знаком наказав йому підвестися.
Олександр підійшов до полонених, гидливо зазираючи їм в очі. Король зупинився навпроти Яроша, що з усмішкою дивився на владаря цих земель.
– То це ти славетний піратський капітан Ярош Сокіл? – із крижаною цікавістю запитав Олександр: так кат перед стратою пересвідчується, що перед ним насправді ворог.
Та Ярош його не боявся.
– Так. А це ти напахчений папуга, про якого мені розповідала Герда?
Полонені розсміялися, усмішки освітили навіть обличчя кількох солдатів. Рука Олександра смикнулася для наказу, та він передумав.
Король із усміхом дивився в ясні сміливістю очі пірата. Лише кілька митей, бо очі самого Олександра були наче заховані за мінливими завісами. Він програв Ярошу у цьому безмовному двобої.
Сходами спускалася Герда. Вона перевдяглася в оксамитовий брунатний костюм із золоченими оздобами. Королівський вінець у неї на чолі ловив відблиски смолоскипів, роблячи руде волосся ще яскравішим. Герда підійшла до чоловіка, та вона теж не дивилася в очі колишнім побратимам.
– Певна, що треба зробити, як ти сказала? – запитав Олександр у дружини, було видно, що він вагається.
– Так, – солодко підтвердила Герда, все ж піднявши на піратів карі очі, що зараз, як ніколи, вирували морською стихією. – Ти обіцяв мені, коханий.
– Добре, люба.
Олександр махнув солдатам, вказавши на Яроша і Ричарда, і піратів вивели з шеренги.
– Руки, – прикрикнув на них солдат, інший скерував на полонених капітанів пістоль.
Ричард і Ярош дали себе зв’язати.
– Ти боїшся нас навіть без зброї? – зухвало запитав Ричард у короля.
– Чого мені вас боятися? – фальшиво посміхнувся Олександр. – Відведіть їх туди, куди накаже її величність Герда, а всіх інших – за ґрати.
Солдати не затрималися виконати наказ, двері двох камер зачинилися за полоненими. Та Ричард і Ярош теж недовго були разом, на одному з перехресть коридорів палацу їх розвели в різні боки.
А тим часом до берега допливли ті, кому вдалося порятуватися від закляття. Хедін допоміг вибратися з води Фенікс і Ажи.
– Я її ненавиджу, – прошепотів Ажи де Сентан, втрачаючи свідомість: йому сильно дісталося від чарів.
Та й Хедін відчував, що земля норовить вислизнути з-під ніг. Хлопець залишив Фенікс, що нахилилася до брата, намагаючись привести його до тями, і пішов назустріч двом фігурам, які наближалися до них. Фігури виявилася Саїдом і Марен.
– Хто з тобою? – запитав Саїд, озирнувшись до моря.
Тримаючись за Дельфіна, на берег вилізла Ірина. Вона була така слабка, що не одразу змогла стати на ноги. Дельфін перетворився на білявого чоловіка й допоміг вийти з води Софії і Берну. Берн кашляв, випльовуючи воду.
– Зі мною Фенікс і Ажи де Сентан. Але їм добряче перепало від закляття, – Хедін бачив, як "Діаманта" зникає за горою, прямуючи до порту: далеко ж їм довелося пливти.
Відредаговано: 16.10.2022